Увесь день Олеся не знаходила собі місця. Зашила наголов’я колиски, акуратно, пасмо до пасма. Так, що навіть вона сама не змогла б знайти місце. А бирку поклала в паспорт, в обкладинку. І раз у раз перевіряла, чи на місці. Мама намагалася її відмовити.
— Олесенько, це не наша справа. Це чужа таємниця, страшна. Двадцять шість років минуло. Ти хочеш Максимові життя перевернути? Він і так сам не свій.
— Мамо, це вже наша справа. Хтось це знає, крім Євдокії Петрівни. І цей хтось зараз ламає мені життя. Його дядько. Він знає, я певна. Інакше навіщо йому, щоб дитина була не Максимова? Він щось замислив. І я мушу зрозуміти, що.
— То йди до Євдокії, покажи їй.
— Вона не скаже. Вона слово дала. Вона мені це навмисне віддала, щоб я сама знайшла. Значить, і далі я маю сама.
Увечері Олеся ще раз роздивилася літери на звороті. В. Р. Хтось, хто писав бирку. Акушерка, медсестра. У районній лікарні двадцять шість років тому. Олеся згадала, в кого можна спитати.
Ольга Сергіївна, яку все селище звало тіткою Олею, усе життя пропрацювала санітаркою в районному пологовому. І пішла на пенсію, тільки коли їй виповнилося сімдесят.
Жила вона через вулицю від Ткаченків. У маленькому будиночку з палісадником, повним жоржин. І завжди щось в’язала. Олеся з дитинства носила їй молоко від сусідської кози. Тітка Оля відчинила двері в окулярах, з клубком білої вовни під пахвою.
— Олесенько! Заходь, заходь. Ой, яка гарна. Яка ти вже кругленька. Сідай, зараз чайник.
Олеся не стала ходити навколо та довкола. Показала бирку, закривши долонею прізвище і дату. Залишила тільки літери на звороті.
— Тітко Олю, хто міг так підписуватися? У пологовому. Давно. Років двадцять п’ять. Може, більше.
Тітка Оля піднесла бирку до самих окулярів.
— В. Р., — сказала вона. — Так Віра Романенко завжди підписувалася. Віра Антонівна, акушерка. Вона на бирках завжди в куточку свої літери ставила. Щоб, як що, знали, хто приймав. Її за це головлікар сварив. Казав: не годиться. А вона все одно ставила. Уперта була. Руки хороші, а характер важкий. Де ти це взяла?
— Знайшла. А де вона зараз?
— Та виїхала. Років уже десять як. В обласний центр, до дочки. Дочка в неї Алла. У мікрорайоні живе. У висотці. Віра хворіла сильно, я чула. Серце. Навесні сюди приїздила навіть. До мене заходила. Казала: до знайомих. Схудла стала. Самі очі.
— Навесні? — перепитала Олеся. — А до кого вона приїздила, не казала?
Тітка Оля знизала плечима.
— Не казала. Таксі її чекало. Сказала: у справі. А що за бирка така, Олесенько?
— Не можу поки сказати, тітко Олю. Можна у вас номер Алли?
Номер у тітки Олі був записаний у товстому пошарпаному записнику на літеру «В», поруч з ім’ям Віри Антонівни. Алла відповіла непривітно:
— Мама нікого не приймає, вона після лікарні. Хто ви?
— Мене звати Олеся. Я з того селища, де раніше жила ваша мама. Мені дуже треба з нею поговорити. Скажіть їй, будь ласка, що я від Євдокії Петрівни. Що в мене бирка.
Алла помовчала. Потім щось сказала вбік, прикривши слухавку. Потім повернулася.
— Приїжджайте в суботу, на одинадцяту. Тільки ненадовго.
До суботи Олеся рахувала гроші. Автобус до міста. Електричка до обласного центру. В обласному центрі — маршрутка до мікрорайону. Туди й назад виходило майже півтори тисячі. Олеся сиділа над бляшаною коробкою й думала.
На ці гроші можна було купити пачку підгузків і дві сорочечки. Можна було відкласти на таксі до пологового, якщо почнеться вночі. Мама сказала:
— Їдь, я з зарплати докладу.
Олеся взяла тисячу з коробки і п’ятсот дріб’язком з маминої скарбнички-свинки, у яку раніше збирали гроші Романові на велосипед. Роман сам вигріб звідти монети й сипав їй у гаманець.
— На велик я й так накопичу, — сказав він. — Мені шістнадцять за місяць. Піду влітку на рис працювати.
— Романе, це до літа.
— Їдь, кажу.
У суботу о пів на сьому ранку Олеся стояла на зупинці біля мосту. Туман лежав на плавнях, як молоко в мисці, і з нього стирчали тільки верхівки очерету.
Висотка в мікрорайоні виявилася безконечною, у двадцять із лишком поверхів, з під’їздами, схожими один на одного, як комірки в сотах. Олеся довго шукала потрібний. Ліфт працював. На вісімнадцятому поверсі її зустріла Алла, жінка років сорока п’яти, у медичній масці, ніби сама хвора, і провела в дальню кімнату.
Віра Антонівна сиділа в кріслі біля вікна, під пледом, худа, майже прозора, з тонким сивим волоссям, зібраним у пучок. На підвіконні поруч із нею вишикувалися в ряд бульбашки з ліками, а поверх пледа лежали руки, великі, з широкими долонями й короткими пальцями, ніби від іншої, сильної людини. Руки акушерки.
— Сідайте, — сказала вона. — Алло, вийди.
Алла вийшла.
— Покажіть, — сказала Віра Антонівна.
Олеся дістала з паспорта бирку й простягнула їй. Віра Антонівна взяла бирку своїми великими пальцями й довго дивилася. Потім заплющила очі…
