До кінця жовтня в Олесі скінчилися замовлення. Зовсім. На сайті оголошень писали тільки перекупники, які пропонували ціни вдвічі нижчі.
У суботу на ринку вона не продала нічого. Дев’ять тисяч у коробці з-під чаю перетворилися на шість. Сходила до лікаря в район на платне УЗД, бо в районній консультації апарат зламався, а черга в міську була на місяць уперед.
Олеся довго стояла біля віконця реєстратури, перераховувала купюри, питала, чи не можна дешевше, без роздруківки. Не можна було. Після УЗД їй дали знімок. Хлопчик. Здоровий.
Того вечора, повертаючись з автобуса, вона побачила на паркані біля магазину оголошення, приклеєне скотчем. Хтось роздрукував на принтері її фотографію з сайту оголошень, де вона сидить із кошиком, і великими літерами підписав: «Продається. Недорого. Звертатися в обласний центр».
Олеся зірвала аркуш, зім’яла, потім розгладила і знову зім’яла. Вдома сховала в пічку.
Уночі вона не спала. Лежала, дивилася в стелю, по якій ковзали смуги від фар рідкісних машин, і відчувала, як малюк ворушиться. І раптом подумала: а ж це дуже схоже на те, що хтось дуже хоче, щоб вона поїхала. Не просто розлучилася — щоб зникла із селища разом із дитиною.
Вона встала, увімкнула нічник. У кутку стояла колиска. «Поправ її сама, своїми руками, нікому не віддавай». Вранці Олеся поставила на плиту великий бак, нагріла води, перелила в ночви на подвір’ї й опустила туди наголов’я колиски.
Чекан треба розмочувати довго, поки не стане гнучким, як ганчірка, інакше стебло лускає по волокну, і візерунок уже не врятуєш. Поки наголов’я відмокало, вона роздивлялася плетіння. Наголов’я було подвійне.
Олеся відразу цього не помітила, а тепер, у мокрому вигляді, побачила. Внутрішня стінка і зовнішня, між ними прошарок, як буває у старих колисок, щоб у наголов’я не дуло. І саме в тому місці, де вибилося пасмо, між стінками щось темніло.
Олеся взяла шило, обережно, по одній, розпустила три пасма внутрішньої стінки, просунула пальці в щілину. Там лежав маленький згорток, шматок поліетилену, складений у кілька разів і перев’язаний суворою ниткою. Поліетилен не пропустив воду.
Олеся розв’язала нитку, руки в неї тремтіли. Усередині лежала бирка, клейончаста, пожовкла, з двома дірочками по краях, у які колись була протягнута тасьма. Такі раніше надягали новонародженим на ручку.
Напис був зроблений кульковою ручкою, чорнило вицвіло, але читалося: «Савчук Марія, хлопчик». Далі — вага і зріст, дата і час. А на звороті, у самому куточку, дрібно: «В. Р.».
Олеся дивилася на дату, і в неї в голові повільно, як важкий камінь у воді, опускалося розуміння. Двадцять шосте березня. Цей день вона знала краще за власний день народження. Торік у березні вона пекла на нього торт «Наполеон» за бабусиним рецептом. Дванадцять коржів — усю ніч.
І рік на бирці — двадцять шість років тому — збігався. День народження Максима. Савчук. Прізвище Євдокії Петрівни. Олеся сіла просто на мокру траву біля ночов.
— Мамо! — покликала вона неголосно. Потім голосніше: — Мамо!
Мама вибігла з хати, побачила її обличчя і перелякалася.
— Що? Живіт? Перейми?
— Ні, — сказала Олеся. — Мамо, в Євдокії Петрівни була дочка?
Мама зупинилася.
— Була, — сказала вона повільно. — Маша. Давно. Я її погано пам’ятаю, вона старша за мене була років на п’ять. Гарна була, гуляти любила. Потім завагітніла невідомо від кого. У селищі казали: від сезонного, з рисових чеків, якийсь приїжджий був. Народила і померла. У районній лікарні, в пологах. І дитина теж померла. Їх разом і поховали, в одній могилі. Євдокія Петрівна потім років п’ять ні з ким не розмовляла. А чого ти питаєш?
Олеся простягнула їй бирку. Мама прочитала, перевернула, прочитала ще раз.
— Двадцять шосте березня, — сказала Олеся. — Мамо, в який день Максим народився?
Мама повільно підвела на неї очі…
