Старинна підвісна колиска, видовжена, на гнутій дерев’яній рамі, з усіх боків сплетена з чекану. Плетіння було щільне, часте, косичкою в три пасма, а по бортах ішов узор, якого Олеся ніколи не зустрічала. Хвиля, а в хвилі ромбики.
Чекан від часу потемнів, став медовим, а місцями майже коричневим. Чотири мотузяні петлі по кутах, щоб вішати на гак у стелі.
— Це тобі, — сказала Євдокія Петрівна, — для хлопчика.
— Мені не треба.
— Треба. Візьми. Я її давно сплела, дуже давно. Для однієї дитини, яка в ній так і не полежала. Нехай твоя полежить.
Олеся хотіла відмовитися, хотіла сказати, що їй нічого від неї не треба, що їй потрібна тільки правда. Але руки самі потягнулися до колиски. Вона провела пальцем по краю.
Плетіння було таке рівне, ніби його робила машина, і водночас живе, тепле. Олеся знала ціну такій роботі. Місяць, якщо не більше.
— Вона трохи розсохлася, — сказала Євдокія Петрівна. — Он у наголов’ї пасмо вибилося. Ти майстриня, ти поправиш. Розмочи добре, перш ніж чіпати. Чекан любить воду, не любить, коли його сухим ламають.
Вона подивилася на Олесю довгим поглядом.
— Поправ її сама, своїми руками, нікому не віддавай.
І Олеся раптом зрозуміла, що в цих словах щось є, щось таке, чого Євдокія Петрівна сказати не може, але дуже хоче. Додому вона йшла вже в сутінках, несучи колиску перед собою, як несуть щось крихке. Рудий собака провів її до мосту і там ліг.
Колиска стояла в кутку Олесиної кімнати вже майже два тижні. Олеся не чіпала її, дивилася вечорами, думала і не чіпала, ніби боялася. А життя тим часом котилося під гору все швидше.
На початку жовтня до Ткаченків приїхав Олег, сам, на своєму чорному позашляховику, який він купив торік, коли став керівником господарства після смерті брата. Став біля хвіртки, посигналив. Мама вийшла до нього у фартуху, з мокрими від прання руками, і не запросила зайти.
— Олено, поклич дочку, — сказав Олег. — Поговорити треба.
— Говори зі мною.
— З тобою нема про що, поклич.
Олеся вийшла. Олег стояв, спершись на капот, у світлій сорочці з коротким рукавом, і на зап’ястку в нього поблискував дорогий годинник із широким металевим браслетом, який він раз у раз повертав на руці, ніби перевіряв, чи на місці.
— Олесю, я по-доброму, — сказав він. — Ти, дівко, не дурна. Ти розумієш, що в тебе з Максимом уже нічого не вийде. Селище тобі життя не дасть. Максим на тебе дивитися не може. Галина тебе на поріг не пустить. Ти молода, тобі ще жити. Давай розійдемося тихо. Максим подасть на розлучення, ти не заперечуватимеш. Від нього нічого не вимагай. І від батьківства його відмовся.
— Як це — відмовся? — не зрозуміла Олеся.
— Ну, щоб у свідоцтві його не писали. Зробиш аналіз після пологів, покажеш, що не його, і спокійно запишеш без батька. Тобі як матері-одиначці дадуть допомогу, а ми тобі допоможемо. Грошима, на перший час. Хорошими грошима.
Олеся дивилася на нього і не могла зрозуміти, чого він насправді хоче.
— А якщо аналіз покаже, що його? — спитала вона.
Олег усміхнувся.
— Не покаже.
— Покаже, — сказала Олеся. — Бо це його дитина. І я ні від чого не відмовлюся. І грошей ваших мені не треба.
Усмішка в Олега сповзла.
— Ну, дивись, — сказав він. — Я пропонував.
Коли позашляховик поїхав, здіймаючи пилюку, мама довго стояла біля хвіртки.
— Олесенько, — сказала вона нарешті, — а ж це дивно. Навіщо йому, щоб дитина була без батька? Яка йому різниця, дядькові?
Олеся не знала. За два дні Надія Вікторівна, колишня суддя районного суду, вже на пенсії, зупинила її біля магазину. Вона жила через три двори і замовляла в Олесі килимки собі й усій рідні.
— Олесю, — сказала Надія Вікторівна, поправляючи на носі окуляри на довгому бісерному ланцюжку, який вона ніколи не знімала, навіть коли ходила по хліб, — я чула про твою біду. Я в плітки не лізу, але скажу тобі одну річ, щоб ти не боялася даремно. Ніякий аналіз тебе ні до чого не зобов’яже. Слухай уважно. Дитина, яка народжується в заміжньої жінки, за законом записується на чоловіка. Сама. Автоматично. Ніхто тебе не спитає. Ніякий аналіз не потрібен. Чоловік твій Максим, значить, батьком у свідоцтві буде Максим. І викреслити його звідти може тільки суд. А до суду з такою справою має право йти тільки сам Максим. Ну або ти, або справжній батько, якби такий був. Дядько його, свекруха, сусіди, все селище — ніхто з них такого права не має. Зрозуміла?
— Зрозуміла, — прошепотіла Олеся.
— Якщо хтось тобі розповідатиме інше й чимось лякатиме, приходь до мене. Чаю поп’ємо.
Олеся подякувала, але легше не стало, бо Максим не дзвонив. Він з’явився один раз, у середині жовтня. Приїхав пізно ввечері, зупинив машину біля паркану і довго не виходив. Олеся дивилася на машину з-за фіранки. Потім він вийшов, підійшов до хвіртки, постояв.
Олеся вибігла на ґанок.
— Максиме!
Він підвів голову.
— Як ти? — спитав він. — Як ти почуваєшся?
— Нормально, зайди.
— Я на хвилину, я… — Він поліз до кишені куртки, дістав конверт. — Ось, тут гроші, на лікарів, на що там треба.
Олеся підійшла до хвіртки, не взяла конверт.
— Максимку, ти мені віриш чи ні?
Він мовчав.
— Відповідай, просто скажи: так чи ні.
— Олесю, я не знаю, — сказав він із розпачем. — Я тобі хочу вірити. Я прокидаюся вночі й думаю, що все це маячня, що я дурень, що треба їхати до тебе. А потім згадую, як вона на мене дивилася. Євдокія. Вона на мене дивилася так, ніби жаліла. Ніби я чогось не знаю, ніби всі знають, а я один ні. Розумієш? Мене це з’їдає.
— Вона сказала мені, що говорила не про мене.
— Ти до неї ходила?
— Ходила. Вона сказала, що дитина твоя, що вона на воді бачила.
Максим гірко всміхнувся.
— На воді? Ну, звісно. А про кого тоді?
— Вона не може сказати, вона слово дала.
— Слово дала, — повторив він. — Зручно.
Він поклав конверт на стовпчик хвіртки, повернувся і пішов до машини.
— Максиме, забери!
Але він уже заводив мотор. Конверт Олеся віддала мамі, щоб та повернула Галині. Мама віднесла і повернулася з червоними плямами на щоках. Галина не відчинила, і конверт мама засунула в поштову скриньку…
