За тиждень селище вже знало все і навіть більше, ніж усе. Про Олесю розповідали, що вона гуляла з одруженим приїжджим бізнесменом, що він давав їй гроші і що Максима Коваленка вона обкрутила навмисне, щоб прикрити гріх.
Про Євдокію Петрівну казали, що вона бачить наскрізь і що Олеся сама бігала до неї приворожувати нареченого, а потім не розплатилася, от знахарка й помстилася. Хтось казав, що Галина вже подала на розлучення, хтось казав, що Максим запив на польовому стані. Олеся ходила на ринок у місто щосуботи, як завжди, розкладала на цераті кошички, хлібниці, підставки під гаряче, килимки в передпокій із плетеної косички, зшиті по спіралі.
Жінки із селища, які раніше купували в неї і хвалили, проходили повз і відверталися. Одна, Наталина свекруха, зупинилася, взяла до рук хлібницю, покрутила й поклала назад.
— Руки в тебе, звісно, золоті, — сказала вона голосно, для сусідок. — Шкода, голова не в той бік.
Тієї суботи Олеся продала один кошик приїжджій жінці з дитиною, яка нічого не знала. Михайло Васильович з обласного центру зателефонував у понеділок. Голос у нього був зніяковілий.
— Олесю, тут така справа. Мені дзвонив якийсь чоловік, не представився. Сказав, що якщо я ще раз з’явлюся біля тебе, мені машину спалять і дружині розкажуть багато цікавого. Я не з лякливих, ти не думай, але в мене троє дітей, і я справді не хочу проблем. Давай я поки що в тебе брати не буду. Місяць, два, поки у вас там не вляжеться.
— Михайле Васильовичу, я вам винна за чекан.
Минулої весни він привіз їй два тюки сушеного чекану з іншої місцевості, бо місцевий увесь вигорів від спеки, і вони домовилися, що вона віддасть товаром.
— Потім, Олесю, потім. Не горить.
Він відключився. Олеся сиділа на лавці біля літньої кухні й дивилася на свої руки. Пальці в дрібних порізах, у темних смугах від соку стебел, із мозолем на середньому пальці від шила. Цими руками вона заробляла з шістнадцяти років.
Бабуся навчила її плести, коли Олеся була зовсім маленька, а потім, після бабусиної смерті, Олеся сама знайшла в інтернеті, як роблять по-старому, за місцевим звичаєм, і як роблять тепер для магазинів. Виставила на сайті оголошень фотографії. Перше замовлення прийшло з одного великого міста, потім з іншого, потім — Михайло Васильович.
Грошей, відкладених на візочок, було дев’ять тисяч. Олеся ховала їх у бляшаній коробці з-під чаю на верхній полиці шафи. Увечері того ж дня вона вирішила піти до Євдокії Петрівни. Мама була проти.
— Не ходи, Олесенько, не треба. Ти вагітна, а вона… Мало що.
— Мамо, що вона мені зробить? Гірше, ніж є, уже не зробить. Я хочу знати, що вона мала на увазі, я хочу їй в очі подивитися.
— Тоді Романа візьми.
Але Роман був на тренуванні з боротьби в районі, і Олеся пішла сама. Хата Євдокії Петрівни стояла за мостом на самому відлюдді, там, де селище закінчувалося і починалися плавні. Дорога туди була ґрунтова, після дощу непроїзна, і Олеся йшла краєм, сухою травою.
Очерет стояв стіною вище людського зросту, шелестів, і в ньому перегукувалися якісь птахи. Пахло тванню, водою й нагрітою землею. Сама хата була низенька, білена, під важкою очеретяною стріхою, почорнілою від часу.
Вікна маленькі, із синіми віконницями. На подвір’ї на мотузках сушилися пучки трав, над ґанком висіла в’язка сухих голівок маку. Біля будки лежав великий рудий собака без ланцюга і при вигляді Олесі тільки підвів голову.
Євдокія Петрівна сиділа на лавці біля стіни й перебирала в мисці якісь корінці. Побачила Олесю і не здивувалася.
— Прийшла! — сказала вона. — Я чекала. Сідай, тобі довго стояти не можна.
Олеся не сіла.
— Навіщо ви це зробили? — Голос у неї зірвався. — Що я вам зробила? Ви мені життя зламали. Мене все селище з брудом змішало. Мене чоловік покинув у першу ніч. Свекруха вигнала. У мене єдиний замовник відмовився. Навіщо?
Євдокія Петрівна відставила миску.
— Сядь, кажу. Розмова буде не коротка.
Олеся сіла на край лавки.
— Я не про тебе говорила, — сказала Євдокія Петрівна. — І не про твою дитину. Твоя дитина Максимова. Я це знаю так само, як знаю, що сонце вранці зійде. Я на воді дивилася ще тоді, як ти вперше вагітна повз мій двір пройшла. Хлопчик у тебе буде. Здоровий. Максимів.
— Тоді про кого?
Євдокія Петрівна довго мовчала. Дивилася на плавні, на очерет, що темнів, бо сідало сонце.
— Не можу я тобі сказати, дівчинко, — сказала вона нарешті. — Я слово дала одній людині, що, поки вона жива, я її не назву і того, що вона мені відкрила, вголос не скажу. Я на весілля прийшла, бо хотіла Максимові сказати, щоб він дядька свого остерігався. Хотіла сказати і не встигла. Олег мене відвів. Він розумний, Олег. Відразу збагнув, як повернути.
— Остерігався? Чому?
— І цього не можу. Там одне за друге чіпляється.
— То навіщо тоді ви взагалі прийшли? — Олеся схопилася. — Якщо ви нічого не можете сказати, ви розумієте, що ви наробили своїм недомовленим словом?
— Розумію, — тихо відповіла Євдокія Петрівна. — Більше за тебе розумію. Я за це слово ще відповім. Не перед людьми.
Вона встала, спираючись на палицю, і пішла до хати. Олеся лишилася на лавці, зла, розгублена, і вже хотіла йти, коли Євдокія Петрівна повернулася. У руках у неї була колиска. Олеся таку бачила тільки на старих фотографіях у районному музеї…
