Я запевняв майстра, що замкнених кімнат у нас немає, але після його повідомлення з підвалу викликав поліцію

Вона дивилася, не кліпаючи.

— Ти стежив за мною?

— Тут стоять камери.

— Це мій дім.

— Мій теж. У підвалі за залізними дверима знайшли зв’язаного чоловіка. Слідство мало право встановити спостереження.

Максим знову різко підвівся.

— Він живий?

Запитання вихопилося раніше, ніж син устиг стриматися.

— Отже, ти знав про бранця.

— З твоїх слів зрозумів.

— Але ти не запитав, кого знайшли. Тебе цікавило, чи живий він.

Максим розтулив рота й промовчав. Ірина заплакала.

— Я не хотіла, щоб так сталося. Оксана казала, що Дмитро небезпечний, що він зруйнує нашу сім’ю. Я приносила йому воду, бо вона мені так сказала.

Вона затулила обличчя руками.

— Боялася, що він помре.

— Мовчи, — наказала Оксана.

— Ти обіцяла, що через кілька днів усе закінчиться.

— Ірино, ані слова більше.

— Я за всіх відповідати не буду.

Максим схопив дружину за руку.

— Опануй себе.

Вона відсмикнула руку.

— Сам же допомагав нести його в підвал.

— Він кинувся на матір.

— Неправда. Він хотів вийти з кабінету.

Людмила важко дихала.

— Ви казали, що його тільки потримають там. Поки тато…

Вона замовкла.

— Поки я що?

Людмила опустила голову.

— Поки документи не підпишеш.

— Ні. До моєї смерті.

— Я цього не казала.

— Але написала.

Я розклав роздруківки повідомлень. Максим нарікав, що все затягнулося; Людмила відповідала, що мати розрахувала дозування й слід дочекатися поїздки. Дочка читала написане нею, дедалі більше бліднучи.

— Тут немає контексту.

— У якому контексті можна написати: «Мама обіцяла, що остання доза подіє до повернення»?

Людмила заплакала.

— Я вважала, що ми говоримо про ліки.

— Ти питала, коли починати оформлення спадщини.

— Через Антонові борги я була в паніці.

— І вирішила, що моя смерть позбавить вас їх.

— Ні!

— Тоді поясни.

Вона не змогла відповісти. Оксана залишалася нерухомою, дивлячись на папку. На відміну від решти, вона не намагалася ні плакати, ні виправдовуватися.

— Де зараз Дмитро?

— Там, де йому нічого не загрожує.

— Що розповів?

— Достатньо.

— Накопичувач зберігся?

— Так.

Вона повільно видихнула. З її реакції було видно: тепер джерело відомостей про рахунки, перекази й капсули стало їй зрозумілим.

— Отже, весь цей час удавав хворого.

— Я й був хворий. Тільки вік виявився ні до чого.

— Ти хочеш сказати, що я тебе отруювала?

— У капсулах лабораторія знайшла токсичну речовину. У моїй крові — те саме.

Ірина схлипнула, Антон опустив голову. Максим дивився на Оксану.

— Ти казала, що він тільки ослабне.

Вона різко повернулася до нього.

— Замовкни!

Але сказаного вже не можна було повернути. Я й далі дивився на сина.

— І про це ти знав.

— Мама запевняла, що препарат нешкідливий.

— А ти писав, що він надто повільно діє.

— Я розлютився. Не розумів, що писав.

— Розумів.

Максим учепився в край столу.

— Добровільно ти б мені грошей не дав. Усе життя за кожною копійкою стежив.

— Я заплатив за твою освіту, допоміг придбати житло, кілька разів давав гроші на твої проєкти.

— І щоразу диктував умови, — відповів Максим.

— Я розпоряджався своїми грошима.

— А ми були твоєю сім’єю.

— Рідні не підробляють батькового підпису й не чекають його смерті.

Максим відвернувся. Оксана встала з-за столу.

— На цьому закінчимо.

— Ми ще тільки почали.

— Ти нас записуєш?

Відповіді вона не отримала. Її погляд зупинився на світильнику, потім перемістився до декоративної панелі біля вікна. З виразу її обличчя я зрозумів: Оксана здогадалася про мікрофони.

— Усім мовчати! Більше ні слова!

Людмила вже не зважала на її наказ.

— Ти запевняла, що тато засне й навіть нічого не відчує.

— Мовчи!

— Казала, інакше нас не врятувати. А тепер зробиш винними нас!

Оксана підійшла до дочки й стиснула її плече.

— Я звеліла тобі замовкнути.

Людмила відштовхнула її.

— Це твій план. Постачальника шукала ти, капсули принесла ти, пити їх змушувала теж ти. І Максиму наказала прибрати Дмитра.

— Ви всі на це погодилися.

— Бо ти обіцяла, що ніхто не постраждає!

— Ви розуміли, на що йдете.

— Я не знала, що тато помре!