Я рік таємно вчив мову сватів заради сюрпризу, але за вечерею почув, як сваха говорить зі своїм сином про мою доньку

З будинку з’явилася Хатідже. На руках у неї дрімав Максим у святковому костюмчику з метеликом. Вона перетнула сад, проминула Серкана, який досі тримав келих з обручкою, і простягнула хлопчика доньці.

— Бери, люба. Це твій син. Я зберегла його для тебе.

Оксана взяла дитину. Багато місяців вона боялася, що впустить його, — тепер цього страху не було. Максим притулився обличчям до її шиї й одразу заснув.

Ми вже йшли, коли біля воріт мене наздогнав Хасан. Дивлячись собі під ноги, він подав мій телефон і паспорт.

— Пробачте мені, докторе бею.

Я взяв паспорт.

— Наступний симіт за тобою, Хасане.

За ці п’ять днів я вперше побачив його усмішку.

Їлмаз утратив лікарську ліцензію. Після суду його відправили відбувати реальний строк.

Процес над Айше Ханим тривав пів року. За кожне слово сперечалися її адвокати, але суд мав протоколи, запис, платіжний документ, свідчення лікаря й чоловіка. Свідчила й Хатідже: розповідала про вечори, коли Оксана не могла навіть спуститися до сина. Айше теж засудили до реального ув’язнення.

У коридорі ми зустрілися в останній день суду: її вели повз мене. Вона зупинилася й запитала турецькою — вперше без звичної усмішки:

— Хто вас навчав? За десять місяців — і так говорити турецькою?

— Учителька з Кадикьоя, яка вийшла на пенсію. Для вас, Айше Ханим, такі люди наче не існують. Старий у кріслі колісному на весіллі вашого сина теж залишився для вас невидимим.

Вона не відповіла, і її повели далі.

Вироку ще не винесли, коли Айше втратила своє місце в холдингу. Мехмет бей знову посів крісло голови.

Сімейний суд Стамбула постановив залишити Максима з Оксаною. Серкан не став заперечувати; згоду на виїзд сина з матір’ю додому підписав сам. Я вважав це його другим учинком без маминого дзвінка. Перший був біля дверей клініки, коли він відступив і пропустив мене.

З материнського дому він пішов. Зараз керує одним із готелів, а щонеділі телефонує синові по відеозв’язку. Щонеділі — колись так само телефонував я.

Документи Оксана отримала в нашому консульстві. Через три тижні ми втрьох сіли в літак і повернулися додому.

Першої ж ночі донька проспала чотирнадцять годин. Максимові вистачило пів дня, щоб освоїтися в моїй квартирі; першим другом тут став мій кіт. Із ним я раніше місяцями розмовляв турецькою, поки вчився. Тепер ми з онуком разом розмовляємо з котом турецькою. Мені здається, до його розуміння нам обом іще далеко.

Через три місяці Оксана була такою, як раніше: працювала, знову бігала набережною, тільки тепер із візочком. До повноліття Максима вона за законом розпоряджається його часткою — 40% готельного бізнесу Демірів, що об’єднує вісімнадцять готелів. Айше збиралася відіслати її додому з порожніми руками, а донька повернулася розпорядницею цих 40%.

Улітку погостювати приїхав Мехмет бей. Два діди одного хлопчика цілий тиждень просиділи з вудками на річці, майже не розмовляючи. Нам вистачало й цього. Він вивчив моєю мовою три слова — «онук», «риба», «дякую». Вимовляє їх із жахливим акцентом. Я йому про це не кажу.

У вересні прилітала Зейнеп. Ми гуляли містом, і воно здалося їй схожим на Кадикьой — тільки вода, сказала, інша. Ми й далі займаємося двічі на тиждень.

— Докторе бею, а акцент у вас усе такий самий жахливий, — піддражнює вона.

Оксана щомісяця надсилає гроші Хатідже до Трабзона. Та телефонує, сердиться, забороняє надсилати — і щоразу приймає переказ.

Одного з перших вечорів удома, коли Максим уже заснув, донька прийшла до мене на кухню й сіла поруч.

— Тату, я їй тоді сама розповіла. У перший рік, один раз, по секрету. Про маму, про те, що ти себе виниш. Пробач мені. — Оксана помовчала. — Тільки ти не винен. Мама приховувала від тебе, що погано почувається. Не хотіла тривожити. Вона сама мені це казала.