Я повернулася до своєї квартири, але свекруха вже викидала мої речі з балкона

Пізніше він охолов, обійняв мене.

— Вибач, гарячкував. На роботі втомився, от і зірвався. Ти, звісно, правильно зробила. Береженого Бог береже.

Паспорт так і не знайшовся. Новий мені видали доволі швидко.

Про зниклий паспорт я, мабуть, перестала б згадувати, якби за останні місяці не назбиралося стільки дрібниць. Вони складалися у візерунок, поки що незрозумілий. Для телефонних розмов Віктор тепер виходив на балкон; навіть мороз не змушував його залишитися в кімнаті. Одного разу звідти долинуло майже викрикнуте: «Ярославе, я ж сказав, до кінця місяця все буде». Невдовзі я помітила у чоловіка важкий швейцарський годинник. Вдячний клієнт подарував, пояснив він. Я знала, що вдячність іпотечному брокерові зазвичай уміщується в коробці цукерок.

— Вікторе, ти комусь винен? — запитала я тоді.

— Жодних боргів у мене немає, — відповів він, не відводячи очей. — Навпаки, незабаром велика угода. Закрию її — нарешті виберемося втрьох до моря.

Заперечити мені було нічим. Жодного факту, жодної причини бачити в людині, з якою прожито стільки років, щось гірше за хлопчачу слабкість до дорогих іграшок. Я йому повірила. Тепер же, у готелі в Річенську, перед чашкою вистиглого пакетованого чаю, від якого пахло радше його картонним пакованням, увесь візерунок був видний одразу. І дивитися на нього мені не подобалося.

Телефон задзвонив ближче до півночі. Я майже вже не чекала Віктора. За його трохи захриплим, старанно бадьорим голосом чулися машини й вуличний гул: схоже, він вийшов надвір, подалі від чужих вух.

— Оксанко, привіт! Чого ти мені без кінця телефонуєш? Телефон розрядився, цілий день покази. Мама вже з тобою говорила? Тільки не заводься відразу. Вона ненадовго, погостює — і все. Їй самій тоскно. Ну, сказав я, що квартира моя. Хотів, щоб за сина пораділа. Усе життя мріяла, щоб я в столиці на ноги став. Маленька неправда, нічого страшного. Кому від неї погано?

Він тараторив, не даючи мені можливості відповісти. Нарешті я заговорила:

— Вікторе, маленька неправда не несе договір продажу до керівної компанії. І не замовляє матері перепустку на паркінг.

Його мовлення обірвалося, наче з-під нього раптом висмикнули табуретку.

— Ти приніс туди підробку на мою квартиру. Навіщо? Пояснюй. Другої спроби я не дам.

Поки він мовчав, поруч із ним устигла нявкнути кішка — мабуть, біля під’їзду. Потім я почула видих, і в ньому на мить було щось справжнє, майже хлопчаче. Те саме, за що я колись його полюбила.

— Оксано… Мені треба тобі розповісти. Треба було давно, тільки я…

Пікнув другий виклик. За зміненим звуком мені здалося, що Віктор відвів телефон від вуха й глянув на екран. Коли він заговорив знову, тиха відвертість зникла; повернувся звичний гладенький тон.

— Давай завтра, такі речі не телефоном обговорюють. Усе поясню. Ти себе дарма накручуєш. І мамі однаково більше нікуди йти.

— Чому нікуди? А її квартира у Вербогірську, з вікнами на річку? Вона скільки себе пам’ятаю нею хвалилася.

Відповіді не було. Це мовчання сказало мені більше, ніж рік його пояснень. Отже, Світлана Романівна продала єдине житло. А судячи з того, якою щасливою вона була в нашій розмові, виручені гроші віддала синові: вірила, що він придбав для неї квартиру в столиці.

На коротку мить мене налякала зовсім не загроза моєму дому. Чоловік, чиє дихання я чула в слухавці, обдурив власну матір. Адже він запевняв, що заради неї готовий на все. І обдурив, схоже, з тією самою легкістю, з якою пересувають шахову фігуру. Коли цей холод відпустив, я вже знала, що скажу.

— Слухай уважно, Вікторе. Завтра до полудня приїжджаєш до нашого під’їзду. При мені розповідаєш матері, як ідуть справи. Не приїдеш — ключі заберу при дільничному й того самого дня подам на розлучення. Чекати, поки ти зберешся пояснюватися, не стану.

— Оксано, там не так усе, ти не розумієш…

Я відключилася. Майже зізнатися — і відразу відступити, злякавшись іншого дзвінка. Схоже, телефонував чоловік, якого Віктор боявся більше, ніж мене. Ще одного пояснення від чоловіка я слухати не хотіла.