Вони виїхали наступного світанку. Туман лежав над полями молочною пеленою, так густо, що дорога зникала за кілька метрів перед капотом. Машина котила між високими стінами кукурудзи. Листя вже пожовкло, стало сухим, шорстким, качани важко схилялися донизу.
Марта дивилася у вікно й змушувала себе запам’ятовувати все: самотнє дерево на пагорбі, кривий стовп без дротів, роздоріжжя з розбитим вказівником. Тепер кожен поворот міг стати шансом, якщо знову доведеться тікати пішки.
Чорний позашляховик виник із-за повороту так різко, ніби виріс із туману. Він став упоперек дороги. Двоє чоловіків уже виходили їм назустріч — неквапливо, впевнено. Один тримав руку за пазухою, і в цьому жесті було досить загрози, щоб не ставити зайвих запитань.
— Пригнись! — крикнув Тарас Гнатович.
Мотор завив. Машину кинуло праворуч, із дороги в кукурудзу. Сухі стебла вдарили по капоту, затріщали, посипалися на скло. Марта врізалася плечем у дверцята, ремінь уп’явся в груди, язик наповнився смаком крові: вона прикусила його від удару. Позаду заревів позашляховик — переслідувачі пішли слідом.
— Тримайся міцніше!
Машина стрибала по вибоїнах, ламала кукурудзяні ряди, майже навсліп неслася вперед. Потім Тарас Гнатович різко викрутив кермо. Перед ними мигнув вузький просвіт у лісосмузі. Машина втиснулася між деревами, гілки з вереском пройшлися по боках, дзеркало відлетіло кудись назад, по лобовому склу побігли подряпини. Позашляховик не зміг пролізти слідом: надто широкий, надто низький.
Коли вони вилетіли на шосе й помчали геть, Марта довго не могла розтиснути пальці, що вчепилися в ручку дверцят.
— Чому їм потрібна саме я? — спитала вона, коли голос знову став її слухатися.
Тарас Гнатович мовчав, не відриваючи очей від дороги.
— Тепер вони знають напевно, що ти жива, — сказав він нарешті. — І знають, який маєш вигляд. Від цієї хвилини шукатимуть усюди…
