Надвечір вони дісталися до будинку біля великої ріки. Цегляний, низький, із дахом, місцями позеленілим від моху, він ховався за занедбаним яблуневим садом. Гілки з дрібними кислими яблуками стукали по стінах, коли здіймався вітер, ніби будинок сам шепотів і попереджав.
Марта вийшла з машини, розминаючи затерплі ноги. Плече нило після удару, губи пересохли. Вона зробила крок до хвіртки й завмерла.
Із саду вийшов Богдан.
Він був у пом’ятій сорочці, з темними колами під очима й великим ліловим синецьом, що розплився від вилиці до скроні. Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного через заросле подвір’я.
Потім вона кинулася до нього.
Богдан підхопив її на півдорозі, притис до себе так міцно, що стало боляче дихати. Вона вткнулася обличчям йому в груди, відчула знайомий запах — тютюн, мило, втому, дорогу — і тільки тоді зрозуміла, як боялася весь цей час.
— Жива, — прошепотів він їй у волосся. — Господи, Марто… Я думав, я вже не знав, що думати.
Вона відсторонилася, щоб побачити його обличчя, і обережно торкнулася синця. Богдан скривився.
— Хто це зробив? Що з тобою було?
Він накрив її пальці своєю долонею. У цьому русі були і ніжність, і провина, і спроба втримати її від нових запитань.
— Пробач, — сказав він. — Я не мав втягувати тебе в це. Ти не мала опинитися…
— Потім проситимеш пробачення, — перебила вона. — Зараз говори. Я більше не витримаю напівправди.
Вони сіли на ґанку. Дошки були розсохлі, але ще зберігали денне тепло. За деревами блищала ріка. Богдан дістав сигарету, креснув сірником — перший зламався, другий згас, лише третій спалахнув. Пальці в нього тремтіли.
— Це тягнеться ще з тих років, коли я був школярем, — почав він, дивлячись не на Марту, а на воду. — Батько тоді разом з однією людиною скуповував землю вздовж південної траси. Пустирі, старі поля, занедбані ділянки. Нікому вони не здавалися цінними. Його партнера звали Віктор Гайдук. Вони дружили змолоду, разом починали, разом ризикували. А коли дорогу добудували й земля стала коштувати в сотні разів більше, вони розійшлися. На паперах усе було чисто. Але Гайдук вважав, що батько забрав найкраще собі, а йому лишив крихти.
— І він чекав стільки років?
— Двадцять із лишком. Копив злість, шукав слабке місце. Наше весілля виявилося зручним моментом. Охорона розслабилася, гості п’яні, усі думають тільки про свято. Вдарити можна було швидко й боляче…
