Марта слухала, відчуваючи, як холод повзе по ребрах.
— По тобі, — тихо додав Богдан. — Ти нова в родині. Без впливової рідні, без людей, які відразу здіймуть галас. Найзручніша ланка, якщо дивитися їхніми очима.
Вона відвела погляд. Їй стало гидко від того, як точно він це сказав. Вразлива. Нова. Чужа. Дівчина, яку можна забрати й змусити мовчати, бо за нею нікому прийти.
— Твій батько знав, що вони прийдуть?
— Йому зателефонували приблизно за годину до їхнього приїзду, — відповів Богдан. — У Гайдуковому оточенні лишилася людина, яка була винна батькові ще з давніх часів. Вона попередила. Батько не став збирати речі, не став рятувати документи, не став телефонувати всім підряд. Він узяв готівку, твої папери й пішов до тебе.
— А ти? — Марта повернулася до нього. — Де був ти, поки він мене виводив?
Богдан затягнувся, потім довго дивився на тліючий край сигарети.
— Мене перехопили біля чорного ходу, коли я проводжав гостей. Двоє. Вони розраховували, що я злякаюся й піду тихо. Не вийшло. Я відбився, пішов через сусіднє подвір’я. Але батько лишився в будинку. Йому треба було дати тобі час. Поки вони думали, що ти нагорі, ти вже бігла до хвіртки.
— Він у них через мене, — сказала Марта. Ці слова давно стояли всередині, тепер нарешті прорвалися назовні. — Якби мене не було…
— Не смій так думати, — різко перебив Богдан. — Він лишився не тому, що ти винна. Він лишився тому, що сам так вирішив. Перед тим як піднятися до тебе, він сказав мені: «Бережи її. Вона — перше добре, що прийшло в наш дім за багато років». Батько не кидає тих, кого назвав своїми.
Марта заплющила очі. Лист за пазухою ніби став гарячішим. «Доню». «Тато». Тепер до цих слів додалися ще й слова Богдана, і всі вони складалися в одну неможливу правду: її вибрали, її прийняли, за неї вирішили боротися.
Вона розплющила очі й подивилася на чоловіка просто.
— Я більше не сидітиму по льохах і не чекатиму, поки мене знайдуть.
— Марто…
— Ні. Вислухай. Я все життя була сама. У казенному домі ніхто не пам’ятав, що я люблю, чого боюся, коли мені боляче. У прийомній сім’ї про мене дбали так, як дбають про річ, за яку розписалися в паперах. А твій батько назвав мене донькою. Написав це, коли знав, що його можуть забрати. Ти розумієш, що означає таке слово для людини, яка ніколи не мала права його вимовити? Я не залишу його там. Не зможу жити, якщо навіть не спробую.
Богдан хотів заперечити. Марта бачила, як він набрав повітря, як напружилася лінія щелепи. Але він подивився їй в обличчя і змовчав. Потім повільно кивнув.
— Тоді разом, — сказав він. — Що б не довелося робити, ми робимо це разом. Ти і я…
