Ніч біля ріки була дивно тихою. Зазвичай тут мали б кричати птахи, кумкати жаби, ворушитися очерети, але тепер світ ніби затамував подих. Марта лежала поруч із Богданом на вузькому ліжку в кімнаті з низькою стелею. Він заснув майже відразу: втома останніх днів звалила його важким сном. Вона ж дивилася в темряву й не могла змусити себе заплющити очі.
Думки ходили по колу. Мирон Павлович у чужих руках. Богдан із синецьом і тремтячими пальцями. Чорні машини біля будинку. Лист. Слово «тато». Усе це тиснуло на груди, не даючи вдихнути на повні груди.
Спершу звук моторів видався їй сном. Потім він став ближчим. Подвір’я ожило: гравій захрустів під колесами, грюкнули дверцята, чоловічі голоси перегукнулися біля хвіртки.
— Відчиняйте! — крикнули ззовні. — Годі ховатися. Ми знаємо, що вона тут.
Богдан схопився миттєво. Натягнув джинси, всунув ноги у взуття, і навіть у темряві Марта побачила, як змінилося його обличчя.
— Залишайся в кімнаті, — сказав він. — Що б ти не почула, не виходь.
Він вийшов разом із Тарасом Гнатовичем. Крізь тонкі двері кожне слово долітало до Марти виразно.
— Старший Левченко в нас, — говорив хтось на подвір’ї. Голос був лінивий, майже нудьгуючий, від того ще страшніший. — Міцний старий, мовчить поки. Але мовчання в усіх закінчується, питання часу. Віддасте молоду по-доброму — відпустимо його. Не віддасте — спершу старого зламаємо, потім за вас візьмемося.
— Покажіть, що він живий, — відповів Богдан. Його голос звучав глухо, але не тремтів. — Слова нічого не варті.
Настала пауза. Потім Марта почула удар — важкий, глухий, і приглушений стогін, від якого серце зірвалося вниз. Вона рвонулася до дверей, уже не думаючи ні про що, крім одного: вийти, здатися, припинити це.
Із темряви коридору ніби виросла Галина Петрівна. Вона схопила Марту за лікоть і притисла до стіни з такою силою, що та ахнула.
— Не можна, — прошепотіла жінка їй просто у вухо. — Чуєш? Не можна. Вони не дотримують слова. Вийдеш — приберуть усіх. І тебе першою.
Марта тремтіла, дивлячись на двері, за якими тривали голоси. Погрози. Відмови. Тарас Гнатович говорив рівно, Богдан відповідав коротко. Потім грюкнули дверцята, двигуни заревли. Але машини не поїхали далеко. Їхні фари ковзали дорогою перед будинком, то зникаючи, то повертаючись. Світло повільно обмацувало сад, паркан, стіни.
— Вони чекають, — сказала Галина Петрівна, відпускаючи її руку. — Хочуть, щоб хтось не витримав.
Богдан повернувся за кілька хвилин. На губі в нього була кров, на лобі — садно. Він подивився на Марту, і їй не знадобилися пояснення. Будинок, який мав стати укриттям, перетворився на пастку. Кільце довкола них стискалося, і якщо йти, то тільки зараз, поки темрява ще була на їхньому боці…
