Вони вибралися через задню хвіртку. Тарас Гнатович залишився відволікати людей біля дороги: миготів ліхтарем у вікнах, відчиняв і зачиняв двері, створюючи видимість, що всі, як і раніше, всередині. Марта, Богдан і Галина Петрівна йшли вздовж ріки вузькою стежкою. Ніч була безмісячна. Ліворуч вгадувалася вода, чорна й важка; попереду — плечі Богдана, за якими Марта намагалася триматися, не відстаючи ні на крок.
У якийсь момент усе зірвалося.
Крик. Тупіт. Промінь ліхтаря вдарив по деревах, вихопив із темряви стовбури, гілки, мокру траву.
— Біжи! — крикнув Богдан. — У ліс! До хутора! Шукай Луку!
Марта побігла. Гілки били по обличчю, коріння чіплялося за ноги, повітря роздирало горло. За спиною якийсь час чувся погоня, потім шум став далі, розсипався, розчинився в ночі. Вона не знала, де Богдан, де Галина Петрівна, чи живий Тарас Гнатович. Знала тільки, що зупинятися не можна.
Коли сили скінчилися, вона впала спиною до дуба й довго стояла, зігнувшись, хапаючи ротом повітря. Ліс довкола мовчав. Тільки її дихання було гучним, чужим, майже звіриним.
До світанку Марта йшла, орієнтуючись по рідкісних зорях між кронами й по шуму ріки, який то наближався, то губився за деревами. Ноги палали, кросівки промокли, джинси стали важкими від роси, куртка порвалася на рукаві. Вона йшла й повторювала про себе: «Живи». Не як надію — як наказ.
На сіро-рожевому світанку між деревами показалися дахи хутора. Три хати: дві мертві, з проваленими покрівлями, одна жила — з цілими вікнами й тонкою цівкою диму з комина. Двері відчинив сухий старий у ватянці, накинутій поверх сорочки. Обличчя в нього було все в зморшках, зате очі — гострі, живі, миттю все оцінюючі.
— Левченкова невістка, — сказав він не питаючи. — Заходь. Поки тебе хтось не розгледів. Твоє обличчя вже всім, кому треба, показали…
