У хаті було тепло. Під стелею висіли пучки трав: м’ята, звіробій, полин, ще якісь стебла, назв яких Марта не знала. Старий поставив перед нею кухоль гарячого чаю із закопченого чайника й сів навпроти, впершись долонями в коліна.
— Лука Захарович, — відрекомендувався він. — З Мироном Павловичем ми ще з армії знайомі. Він попереджав, що ти можеш дістатися сюди.
— Де він? — спитала Марта. Голос зірвався, але вона не стала його ховати. — Ви знаєте?
— Знаю, що його взяли.
— Де тримають?
Старий помовчав, уважно дивлячись на неї.
— На старих складах біля ріки, кілометрів за п’ять звідси. Але сунутися туди зараз — однаково що самій лягти їм у руки. Охорона, собаки, люди по периметру. Спершу відповідай мені на інше.
Він нахилився ближче. Його очі стали ще гострішими.
— Ти розумієш, чому вони шукають тебе? Не Богдана, не самого Мирона Павловича, а саме тебе, дівчину, яка щойно ввійшла в цю родину?
Марта мовчала.
Лука Захарович кивнув, ніби мовчання підтвердило все, що він припускав.
— Отже, не сказав він тобі. Або не встиг. Тоді слухай.
Наступна година перевернула її життя вдруге.
Старий говорив неквапливо, без зайвого натиску, але кожне слово лягало важко. Справжніх батьків Марти звали Павло й Надія Мельник. Вони працювали у великому сільському господарстві неподалік. Коли все довкола почало розвалюватися, їм дісталися земельні паї — добрі ділянки біля тієї самої південної траси, яка згодом стала золотою жилою. Двадцять із лишком років тому їхня машина зірвалася з дороги й полетіла в яр. За паперами — нещасний випадок. Насправді Мирон Павлович і Лука Захарович завжди сумнівалися, що це була проста випадковість.
Марта тоді була зовсім маленькою. Її відправили до казенного дому, потім до далеких родичів в інше місто, де слід її походження затерся серед паперів і чужих прізвищ. Правду приховували не заради вигоди, а щоб вона сама лишилася живою.
— Земля довго значилася незатребуваною, — вів далі Лука Захарович. — Ніхто у спадок як слід не вступив, строки минули, документи припадали пилом. А пів року тому Мирон Павлович підняв старі зв’язки, найняв юристів і через суд відновив твої права. Тепер ці ділянки належать тобі. За законом. От тільки тим, хто на них поклав око, закон — кістка в горлі.
— Їм потрібен мій підпис, — сказала Марта. Вона не питала. Вона вже розуміла.
— Правильно. Добровільний — добре. Примусовий — теж влаштує, якщо вони зуміють зробити все тихо.
Марта сиділа нерухомо. Руки лежали на столі, але вона їх не відчувала. Усе її життя раптом виявилося збудованим на прихованій могилі, на чужій жадобі, на таємниці, яку берегли заради того, щоб вона виросла й сама не знала, чому її рятують.
— Мирон Павлович знав моїх батьків?
— Твій батько був його другом, — м’якше сказав старий. — Мирон дав слово наглядати за тобою, наскільки зможе. Не завжди міг підійти близько, не завжди міг втрутитися. А коли Богдан зустрів тебе й покохав, Мирон вирішив, що доля сама привела тебе в його дім. Він хотів захистити тебе вже відкрито. Як доньку.
Марта закрила обличчя руками. Сліз не було — вони ніби вигоріли в дорозі. Лишилася порожнеча й слабкий, упертий жар під ребрами. Тепер вона знала, що її шукають не лише як невістку Левченків. Її шукають як спадкоємицю. Як останню живу нитку, що пов’язує мертвих батьків із землею, за яку хтось готовий був знову вбивати…
