Зв’язатися з рештою вдалося лише надвечір наступного дня. Богдан і Тарас Гнатович відірвалися від переслідування й вийшли до умовленого місця біля старого млина. Галина Петрівна лишилася в безпечному домі: переходи через ліс були для неї надто важкими. Коли чоловіки ввійшли до хати Луки Захаровича, Марта спершу не сказала ні слова — тільки кинулася до Богдана й притислася до нього, щоб переконатися: живий.
Потім вона розповіла все.
Про батьків. Про землю. Про відновлені права. Про те, чому її ім’я стало для ворогів важливішим за всі інші. На кухні стало так тихо, що чути було, як потріскують дрова в печі й як за стіною поскрипує від вітру стара віконниця.
— Я маю витягти Мирона Павловича, — сказала Марта нарешті. — Він беріг це стільки років. Заради мене. Тепер я не маю права ховатися.
Богдан подивився на неї з болем, але сперечатися не став. Тарас Гнатович опустив погляд. Лука Захарович повільно кивнув, як людина, яка ще до розмови знала, до чого все прийде.
Склади знайшли на третій день. Іржаві ангари колишнього господарства стояли біля ріки. Біля воріт — три позашляховики, по периметру ходили охоронці, собаки натягували повідки й час від часу піднімали морди до вітру. Марта лежала на пагорбі серед сухого бур’яну й дивилася в бінокль, який дав Лука Захарович.
Усередині ангара, на стільці, був прив’язаний Мирон Павлович. Обличчя розбите, сорочка порвана, сиве волосся злиплося біля скронь, але голову він тримав рівно. Поруч стояв Віктор Гайдук — щільний чоловік із важким обличчям, м’ясистим носом і маленькими злими очима. Він щось кричав, нахиляючись до бранця, але Мирон Павлович не відповідав.
Марта дивилася на нього й відчувала, як страх відступає, поступаючись місцем чомусь твердішому. Ця людина назвала її донькою. Тепер вона сама мала стати для нього не слабким місцем, а причиною витримати…
