Готувалися тиждень. Лука Захарович підняв людей, яким міг довіряти: колишніх військових, старих знайомих, тих, хто ще пам’ятав, що слово «честь» — не просто красивий звук. Одні стежили за складами, другі збирали відомості, треті шукали вихід на тих, хто міг почати офіційну справу й не продати її на першому ж повороті.
Марта не брала участі в розмовах так, як їй хотілося. Її берегли, відводили вбік, просили не лізти туди, де дорослі чоловіки обговорювали ризик. Але вона все одно чула уривки: записи телефонних розмов, старі договори, оборудки із землею, свідчення, ланцюг, що вів від Гайдука далі — до людини, яка трималася в тіні й воліла діяти чужими руками.
Документи передали в надійні руки через людину зі слідства. Чекати було нестерпно. Кожна ніч здавалася останньою спокійною, кожен шерех за вікном — початком нової облави. Мирон Павлович лишався на складах, і думка про це не давала Марті ні спати, ні їсти.
У ніч операції їй звеліли залишатися в укритті. Богдан узяв із неї слово, дивлячись так, ніби боявся не погоні, не зброї, а саме її рішучості. Марта кивнула. Вона справді збиралася слухатися. Майже до самого кінця.
Штурм почався швидко й страшно. У темряві миготіли силуети, лунали короткі команди, собаки захлинулися гавкотом. Марта сиділа за ящиками в дальньому кутку, куди пробралася всупереч усім заборонам, і стискала лист Мирона Павловича в кишені. Вона бачила, як Богдан кинувся до батька, як Тарас Гнатович прикривав його збоку, як люди Луки Захаровича тіснили охорону.
І раптом Гайдук опинився поруч із Богданом. Надто близько. Він схопив його й приставив ніж до горла.
— Ще крок, і синок ляже першим! — зарепетував він.
Усі завмерли.
У Марти всередині щось клацнуло. Не зламалося — навпаки, стало на місце. Страх, який стільки днів штовхав її в спину, раптом зник. Вона підвелася з-за ящиків і вийшла на світло.
— Вам потрібна я, — сказала вона. Голос виявився рівним, майже чужим. — Марта Мельник. Спадкоємиця цих ділянок. Відпустіть їх, і я підпишу папери.
Гайдук повернув голову. На його обличчі розпливлася тріумфальна усмішка. Він відштовхнув Богдана, ступив до Марти, уже певний, що переміг.
І в цю мить темряву розірвали сині спалахи. Сирени завили з усіх боків. Гучний голос наказав кинути зброю й лягти на землю. Слідча група й силова підтримка увійшли рівно тоді, коли мали увійти, секунда в секунду.
Далі все змішалося: команди, кайданки, запорошена підлога ангара. Богдан підхопив Марту за плечі, а вона дивилася тільки на стілець, до якого був прив’язаний Мирон Павлович.
Його звільнили тієї ж ночі. Він був змучений, поранений, ледве тримався при тямі. Коли санітари несли його до машини швидкої допомоги, він знайшов Марту поглядом. Губи його здригнулися.
— Доню… — прошепотів він. — Моя.
Марта заплакала. Не так, як у домі Галини Петрівни, коли сльози були від жаху й безсилля. Тепер плач підіймався з іншого місця — великого, світлого, болісного. Вона хотіла відповісти, але не змогла. Тільки йшла поруч із ношами, тримаючись за край покривала, доки її не зупинили біля дверцят машини.
За три дні приїхав Рудницький.
Він з’явився на дорогому чорному позашляховику, в ідеально скроєному костюмі, з обличчям людини, яка звикла, що перед нею відчиняються двері. У скромному дворі він виглядав чужим: надто гладким, надто чистим, надто впевненим у собі. Його пропозиція була простою й холодною — величезна сума за всі землі Марти й Левченків, одним пакетом, з обіцянкою безпеки. На роздуми він давав три дні.
— Гайдук завжди був грубим виконавцем, — сказав Рудницький, стоячи на ґанку й із бридливою цікавістю оглядаючи старі стіни. — Такі питання кулаками не вирішують. Їх вирішують договором. Гроші отримаєте відразу, проблеми закінчаться.
Марта дивилася на його дорогий годинник, на доглянуті руки, на очі, в яких не було ні злості, ні жалю — лише розрахунок. І думала про машину, що колись зірвалася в яр. Про батьків, чиїх голосів вона не пам’ятала. Про дворічну дівчинку, яку сховали від правди, бо правда могла її вбити.
— Передайте тим, хто за вами стоїть, — сказала вона, — що я не підпишу жодного паперу. Ця земля стоїть на крові моїх батьків. Вона не продається.
Рудницький усміхнувся майже чемно.
— Три дні, Марто. Іноді впертість обходиться надто дорого.
Він поїхав, залишивши по собі запах дорогого пального й відчуття, що небезпека не закінчилася, а лише змінила обличчя. Три дні Марта майже не спала. Вона сиділа біля вікна, здригалася від кожного шереху, від кожного далекого мотора. Богдан ходив по хаті як тінь, перевіряв засуви, прислухався до ночі, тримав поруч стару мисливську рушницю Луки Захаровича. Телефон мовчав.
Ніхто не знав, чи встигнуть зібрані докази дійти туди, куди треба. Ніхто не знав, чи дасть Гайдук свідчення. Ніхто не знав, чи вистачить часу…
