На третій день їх знайшли.
Марта сиділа на ґанку заїмки й підставляла обличчя останньому серпневому сонцю. День був тихий, прозорий, уже з легкою осінньою гірчинкою в повітрі. Із сараю долинав стукіт молотка: Тарас Гнатович щось лагодив, бурмочучи собі під ніс. Галина Петрівна поралася на кухні. Усе виглядало майже мирно — настільки мирно, що Марта на кілька хвилин дозволила собі забути про чужі машини, про лист за пазухою, про людину, яка зараз десь терпіла через неї.
Потім лісову тишу розітнув низький рокіт моторів.
Не один двигун. Кілька.
Тарас Гнатович вискочив із сараю першим. На його обличчі миттю не лишилося ні сонної неквапливості, ні втоми. Він махнув Марті рукою: до хати.
— У льох, — кинув він, коли вона переступила поріг. — Швидко. І ні звуку.
Люк був схований під старим килимом і важкою скринею. Галина Петрівна відсунула скриню з силою, якої важко було чекати від жінки її років. Марта спустилася хиткими східцями в вузький темний простір під кухнею. Там пахло сирою землею, дерев’яними полицями, квашеною капустою й залізними кришками на банках. Вона присіла між солінням, підтягла коліна до грудей і затисла сумку обома руками.
Крізь щілини між дошками було видно тонкі смужки світла. Звуки згори ставали виразними: кроки, стукіт дверей, рипіння ґанку.
— Відчиняй, господарю! — крикнули ззовні. Голос був хрипкий, нахабний, звиклий, що його слухаються. — Побалакати треба.
— Із ким це ви тут балакати зібралися? — Тарас Гнатович говорив так ліниво, ніби до нього прийшли сусіди позичити солі. — Я вас не кликав, рідні серед вас не маю.
— Нам запрошення не потрібні. Баба потрібна. Левченко молодша. Весілля було, галасували на всю округу. А молода дружина вночі ніби крізь землю провалилася.
— Про весілля не чув, молодих дружин не бачив. У моїй хаті тільки стара родичка, приїхала повітрям подихати. Більше нікого.
Ззовні засміялися. Сміх був короткий, жорсткий, від нього холод пройшов по спині Марти.
— Ну, стару родичку ми теж подивимося. Мало хто нині родичкою прикидається.
Двері розчинилися. Важкі черевики загуркотіли по кімнатах. Хтось відчинив шафу, щось посунув, провів рукою по стіні. Земля посипалася Марті на волосся, коли кроки зупинилися просто над люком. Крізь щілину вона побачила підошви брудних черевиків.
— А килимок навіщо посеред кухні? — спитав той самий голос.
— Старий. Від матері лишився, — незворушно відповів Тарас Гнатович. — Викинути рука не піднімається, а користі з нього ніякої.
Марта перестала дихати. Навіть серце, здавалося, застукало надто голосно. Вона притиснула долоню до рота, боячись, що вирветься звук. Пауза розтяглася до неможливості. Потім черевики зрушили, кроки пішли далі.
— Гаразд, діду, — промовив незнайомець уже біля виходу. — Поки повіримо. Але якщо збрехав, повернемося. І хату твою спалимо, разом із тобою й твоєю старою. А Левченко-старший у нас. Знайдемо дівку — піде швидко. Не знайдемо — розважатимемося довше.
Мотори поїхали не відразу. Спершу грюкали дверцята, хтось перемовлявся, потім машини заревли й поступово розчинилися в лісовому шумі. Тарас Гнатович вичекав ще кілька хвилин, перш ніж підняв килим і відчинив люк.
Марта вибралася нагору, але ноги її не тримали. Перед очима плавали чорні кола.
— Ідемо, — сказав Тарас Гнатович. Уперше його голос звучав не спокійно, а натягнуто. — Тут нас уже нема. Чим швидше зникнемо, тим краще…
