Поля не відразу зрозуміла, що коїться зі старшим сином. Спершу він перестав підходити до Іванка й лише зрідка позирав на нього скоса. Потім замкнувся в собі, і розговорити його стало важко. Коли питали, що сталося, Микита здебільшого мовчав. Вечорами в нього почала підніматися температура, і Поля забила на сполох. Побоюючись, що хвороба повернулася, хлопчика поклали в лікарню на обстеження.
Прощаючись із батьками в медичному центрі, Микита старанно відводив очі. Поля не наважилася його розпитувати. Але їй уже здавалося, що річ не тільки в здоров’ї: навіть якщо в нього щось боліло чи давалася взнаки перенесена хвороба, не міг же він так змінитися в одну мить.
— Як ти думаєш, що з ним могло статися? — запитала вона чоловіка дорогою додому.
— Він точно щось приховує. Давай дочекаємося результатів аналізів, а тоді спробуємо його розговорити. Уперше бачу його таким.
— Так, ти маєш рацію. Таке відчуття, ніби Микитонько на нас образився.
— Мені теж так здається. Він навіть татом мене більше не називає.
Артемові зателефонували з лікарні того ж вечора, вже майже вночі. Микита зник. Він ліг у ліжко разом з іншими дітьми, та коли медсестра зайшла його провідати, у палаті його вже не було. Працівники обшукали всю територію лікарні й ніде його не знайшли.
Поля залишила Іванка з мамою, і вони з Артемом помчали назад до міста. Нічні пошуки нічого не дали. Лише вранці поліція затримала Микиту, коли він намагався сісти в якийсь потяг.
Поки Артем підписував папери в кабінеті слідчого, Поля притискала до себе Микиту й плакала.
— Микитоньку, що ж сталося? Куди ж ти втік?
Побачивши її сльози, хлопчик і сам не витримав.
— Я більше не хотів вам заважати, — промовив він крізь схлипи.
— Заважати? Що ти хочеш цим сказати?
— Це Колька мені сказав, що ви сім’я, а я вам тільки заважаю.
— Який ще Колька? Чому ти слухаєш його, а не нас із татом?
— Він каже, що Іванко у вас справжній син, а мене ви взяли, бо я хворий і вам стало мене шкода.
Поля суворо глянула на сина.
— По-перше, ти зовсім не хворий. А по-друге, Микито, скажи мені: хто ми з татом для тебе?
Він здивовано закліпав очима.
— Ви… Я не знаю.
— Ми твої батьки, розумієш? Ми з татом любимо тебе так само сильно, як Івана. Ви обоє для нас найдорожчі у світі. Обоє. Ти зрозумів?
Микита ще трохи дивився на Полю, а тоді міцно вхопився за неї обома руками.
— Я люблю тебе. І тата люблю. І Іванка теж, дуже.
— Оце головне, Микито. Ми з тобою одна сім’я, і ти в ній найважливіша людина. Пам’ятаєш казку? Ти, як і в казці, — старший брат. Якби не ти, нашої сім’ї взагалі не було б.
— Чому? — запитав Микита, шморгнувши носом.
— А хто хотів, щоб ми з твоїм татом одружилися? І хто хотів брата? Ти. Тепер у тебе є і те, й інше. Чому ж ти, коли все вийшло по-твоєму, надумав піти від нас? Хіба ми зможемо жити, якщо тебе з нами не буде?
— Мамо, — видихнув Микита.
Плечі в нього ще здригалися, потім він затих, і Поля почула, як він сопе. Вона гладила його по скуйовдженій потилиці й думала, що, може, так усе й було. Дитячі бажання ж частіше збуваються. Інакше як пояснити, що вона після стількох років раптом стала матір’ю?
Підійшов Артем. Поля з любов’ю глянула йому в очі.
— Усе добре, — прошепотіла вона. — Тепер уже все добре.
Артем обережно підняв Микиту на руки.
— Тоді поїдемо додому, га? Не потрібна нам ніяка лікарня.
Результати аналізів, які в Микити встигли взяти в день утечі, виявилися напрочуд добрими. Та й сам він став таким, як раніше: добрим, товариським. І вдома знову було радісно.


















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.