Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Я маю намір розлучитися з тобою, Таня. Наш будинок для справжньої родини, а не для пустоцвіту! А за хвилину...

Частина 11 з 12

Поля не відразу зрозуміла, що коїться зі старшим сином. Спершу він перестав підходити до Іванка й лише зрідка позирав на нього скоса. Потім замкнувся в собі, і розговорити його стало важко. Коли питали, що сталося, Микита здебільшого мовчав. Вечорами в нього почала підніматися температура, і Поля забила на сполох. Побоюючись, що хвороба повернулася, хлопчика поклали в лікарню на обстеження.

Прощаючись із батьками в медичному центрі, Микита старанно відводив очі. Поля не наважилася його розпитувати. Але їй уже здавалося, що річ не тільки в здоров’ї: навіть якщо в нього щось боліло чи давалася взнаки перенесена хвороба, не міг же він так змінитися в одну мить.

— Як ти думаєш, що з ним могло статися? — запитала вона чоловіка дорогою додому.

— Він точно щось приховує. Давай дочекаємося результатів аналізів, а тоді спробуємо його розговорити. Уперше бачу його таким.

— Так, ти маєш рацію. Таке відчуття, ніби Микитонько на нас образився.

— Мені теж так здається. Він навіть татом мене більше не називає.

Артемові зателефонували з лікарні того ж вечора, вже майже вночі. Микита зник. Він ліг у ліжко разом з іншими дітьми, та коли медсестра зайшла його провідати, у палаті його вже не було. Працівники обшукали всю територію лікарні й ніде його не знайшли.

Поля залишила Іванка з мамою, і вони з Артемом помчали назад до міста. Нічні пошуки нічого не дали. Лише вранці поліція затримала Микиту, коли він намагався сісти в якийсь потяг.

Поки Артем підписував папери в кабінеті слідчого, Поля притискала до себе Микиту й плакала.

— Микитоньку, що ж сталося? Куди ж ти втік?

Побачивши її сльози, хлопчик і сам не витримав.

— Я більше не хотів вам заважати, — промовив він крізь схлипи.

— Заважати? Що ти хочеш цим сказати?

— Це Колька мені сказав, що ви сім’я, а я вам тільки заважаю.

— Який ще Колька? Чому ти слухаєш його, а не нас із татом?

— Він каже, що Іванко у вас справжній син, а мене ви взяли, бо я хворий і вам стало мене шкода.

Поля суворо глянула на сина.

— По-перше, ти зовсім не хворий. А по-друге, Микито, скажи мені: хто ми з татом для тебе?

Він здивовано закліпав очима.

— Ви… Я не знаю.

— Ми твої батьки, розумієш? Ми з татом любимо тебе так само сильно, як Івана. Ви обоє для нас найдорожчі у світі. Обоє. Ти зрозумів?

Микита ще трохи дивився на Полю, а тоді міцно вхопився за неї обома руками.

— Я люблю тебе. І тата люблю. І Іванка теж, дуже.

— Оце головне, Микито. Ми з тобою одна сім’я, і ти в ній найважливіша людина. Пам’ятаєш казку? Ти, як і в казці, — старший брат. Якби не ти, нашої сім’ї взагалі не було б.

— Чому? — запитав Микита, шморгнувши носом.

— А хто хотів, щоб ми з твоїм татом одружилися? І хто хотів брата? Ти. Тепер у тебе є і те, й інше. Чому ж ти, коли все вийшло по-твоєму, надумав піти від нас? Хіба ми зможемо жити, якщо тебе з нами не буде?

— Мамо, — видихнув Микита.

Плечі в нього ще здригалися, потім він затих, і Поля почула, як він сопе. Вона гладила його по скуйовдженій потилиці й думала, що, може, так усе й було. Дитячі бажання ж частіше збуваються. Інакше як пояснити, що вона після стількох років раптом стала матір’ю?

Підійшов Артем. Поля з любов’ю глянула йому в очі.

— Усе добре, — прошепотіла вона. — Тепер уже все добре.

Артем обережно підняв Микиту на руки.

— Тоді поїдемо додому, га? Не потрібна нам ніяка лікарня.

Результати аналізів, які в Микити встигли взяти в день утечі, виявилися напрочуд добрими. Та й сам він став таким, як раніше: добрим, товариським. І вдома знову було радісно.

Тільки міркував Микита тепер часом геть як дорослий, і бабуся Ганна з дідом Павлом не могли надивуватися. Зі своїм однокласником Колею він поговорив сам. Пояснив, що сім’ї бувають різні, а річ у тім, хто як уміє любити. Колині батьки часто його кривдили, бувало, й ні за що. А в Микити вдома, хоч би що сталося, намагалися вислухати й зрозуміти одне одного…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

0

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію

Ще з рубрики «Відносини»

Усі історії рубрики