Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Я маю намір розлучитися з тобою, Таня. Наш будинок для справжньої родини, а не для пустоцвіту! А за хвилину...

Частина 10 з 12

---

— Микитоньку, до Нового року ще далеко, рано про це говорити. Попереду ціле літо, будемо разом готуватися до зустрічі з братиком. Тільки пообіцяй мені, що сприймеш цю новину спокійно.

— Обіцяю. Мені тепер треба швидше одужувати, щоб поїхати додому. Хочу назбирати іграшок для брата. А ще можна у дворі хатинку зробити. Тату, пам’ятаєш, ти казав, що ми її збудуємо?

— Микитоньку… — Голос у Артема був трохи хрипкий. Увесь цей час він дивився на Полю, а вона жодного разу не звела на нього очей.

На ніч обоє залишилися в лікарні. Тривога не відпускала: як цього разу Микита перенесе новину? Тільки коли він міцно заснув у своєму ліжку, Артем запропонував:

— Ходімо надвір.

Поля кивнула. З Артемового обличчя вона не могла зрозуміти, про що він думає. Сама вона вже заспокоїлася й тепер хвилювалася тільки за Микиту.

Тихої, по-весняному теплої ночі вони дійшли до невеликого скверу трохи осторонь від лікарняного корпусу. Там Артем зупинився, узяв Полю за руку й запитав:

— Скажи, це правда?

Долоні в неї були холодні. Вона дивилася Артемові в очі, важко дихаючи.

— Правда. Я сама дізналася зовсім недавно. Думала, зі мною такого вже не може статися. Ти тільки не хвилюйся. Якщо що, я й сама впораюся.

— Що значить «якщо що»?

— Я… — Поля затнулася й так і не знайшла слів.

Артем обійняв її обома руками й пригорнув до себе.

— Ну як ти це робиш? Взяла й перевернула все моє життя. Як же я тебе кохаю.

— Ти… кохаєш мене? — Поля ворухнулася в його обіймах.

— Здається, я ще ніколи так не кохав. Подумаю про тебе — і серце завмирає. А вже що я зараз відчуваю, і сказати не вмію.

— Невже новина про те, що в нас буде дитина, тебе так потішила?

— Та яка там радість, Полю, я шалено щасливий. І мені вже не страшно бути щасливим. З тобою все стало інакшим. І я сам змінився.

Вони ще довго простояли у дворі, обійнявшись. Потім повернулися до палати й просиділи біля Микитиного ліжка до ранку.

Микита прокинувся рано. Вигляд у нього був бадьорий; щойно прокинувшись, він знову заговорив про брата.

— Тату, яке ім’я ми йому дамо?

— А яке ти б вибрав? — усміхнувся Артем.

— Іван. Хочу, щоб він був хоробрий, як у казці.

— Ну, значить, Іван. Вирішено.

Полі було дивно отак, утрьох, говорити про те, що ще вчора здавалося неможливим. Може, літня лікарка це передбачила? Може, тому й утрутилася, що не хотіла дивитися, як Поля й далі себе мучить?

Через тиждень Микиту виписали. Поля перебралася до Артема, і вони подали заяву на реєстрацію шлюбу й усиновлення Микити.

Звістка про брата немовби сотворила з хлопчиком диво. Він казав, що тепер уже дорослий і хворіти йому ніколи. За хатинку, про яку він нагадав у лікарні, вони з Артемом узялися всерйоз: будували її у дворі все літо, і вийшов майже справжній замок, тільки маленький. А з Полею Микита навчився швидко й вільно читати. Тепер він сам перечитував усі казки, які раніше слухав.

Із завмиранням серця Поля домовилася, щоб Микита восени пішов до школи. Лікар, який його лікував, радив учитися вдома, але вони з Артемом вирішили, що домашнє навчання Микиті лише зашкодить. Він і так усе життя почувався відкинутим. Пора йому було пожити звичайним життям, як живуть інші діти.

У школі з’ясувалося, що вони не помилилися. Микита встиг відвикнути від дитячого гурту, і навантаження було не лише навчальне, а й емоційне. І все ж показники його здоров’я тільки поліпшувалися. Друзі з’явилися так швидко, що по ньому й не скажеш було, що кілька років він майже не виходив із лікарні.

Під самий Новий рік у Микити народився довгожданий брат. Малюк важив майже п’ять кілограмів, і бабуся Ганна прозвала його Іваном Богатирем. Микита почув і теж почав повторювати: «Іван Богатир». Іванко ріс, і всі в родині його обожнювали, а старший брат — найбільше.

Тільки чужа радість, видно, комусь не давала спокою. Хтось із батьків Микитиних однокласників лихословив у себе вдома про родину хлопчика.

---…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

0

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію

Ще з рубрики «Відносини»

Усі історії рубрики