Сергій приїхав о пів на одинадцяту. Грюкнули вхідні двері. Він пройшов на кухню просто в куртці й черевиках. Обличчя в нього було червоне. Очі злі.
— Ти задоволена? — тихо спитав він.
— Роззуйся, Сергію, і зніми куртку.
— Мені мати обірвала весь телефон. Оксану шукають. Даня в центрі тимчасового перебування. У центрі, Наталю. П’ятирічний малий там із безпритульними, бо тобі було ліньки відірвати зад від крісла.
— Мені було не ліньки. Я встановила межі. Твоя сестра кинула сина в небезпеці.
— Та яка небезпека? Він у садочку був.
— Садочок зачиняється о шостій. Якби вихователька просто пішла, залишивши його на ґанку, це було б залишення в небезпеці. Оксана не переконалася, що я згодна. Вона вимкнула зв’язок.
Сергій ударив кулаком по стіні.
— Ти хвора. У тебе замість серця калькулятор. Я їду у відділок.
Він розвернувся й пішов, грюкнувши дверима так, що в коридорі посипалася штукатурка з косяка.
Наталя залишилася сидіти на стільці. Вона дивилася на вистиглу в тарілці гречку. Спати тієї ночі вона не лягала.
Уранці почалося пекло. О 7:30 задзвонив телефон. На екрані висвітилася Галина Петрівна. Свекруха.
Наталя відповіла після третього гудка.
— Ти тварюка! — заверещала в слухавку Галина Петрівна. — Фашистка. Щоб тобі пусто було. Оксану в поліцію тягнуть, на облік ставлять. Данечку там ображали. Він плакав усю ніч. Його чужі люди оглядали.
— Галино Петрівно, заспокойтеся.
— Я тебе прокляну. Ти вдома сиділа. Ти могла просто забрати дитину. Ми на тебе до суду подамо.
— На якій підставі? — спокійно спитала Наталя. — Я не опікунка. Я не мати. Оксана поїхала розважатися. До неї й усі питання.
— Та вона молода. Їй життя влаштовувати треба. А ти просто заздрісна безплідна стерва.
Наталя натиснула відбій і занесла номер свекрухи до чорного списку. За годину сама Оксана зателефонувала зі служби захисту дітей.
Голос у неї був хрипкий, зірваний.
— Наталю, навіщо ти так? — Вона схлипувала. — На мене протокол склали. Штраф виписали. Сказали: ще раз — і будуть позбавляти батьківських прав. Даню віддають тільки через комісію. Навіщо ти їм сказала, що я в інше місто поїхала?
— Я сказала правду.
— Ти могла сказати, що я в лікарню потрапила, що телефон розрядився. Ти мені життя зламала.
— Ти сама собі його ламаєш, Оксано. І своїй дитині. Наступного разу, перш ніж купувати квиток на електричку, знайди няню.
Наступні дні тягнулися важко. Сергій жив удома, але з Наталею не розмовляв. Він спав у вітальні на дивані. Їв мовчки. Дивився крізь неї.
У п’ятницю ввечері він зібрав сумку.
— Завтра сімейна рада в матері, — кинув він, не дивлячись на дружину. — Оксана забрала Даню. Приїжджають родичі. Будуть вирішувати, що робити. Тебе теж чекають…
