— Це дитина! — гаркнув Сергій. — Він тут до чого? Іди й забери мого племінника. Я не можу зірватися зі складу. Мене звільнять.
— Я теж не можу. Я працюю. І я не буду нести відповідальність за чужу дитину.
Наталя натиснула червону кнопку. Відклала телефон.
На годиннику було 19:00. Вона пішла на кухню, насипала в каструлю гречки й долила води. Поставила на плиту. Дії були механічними.
Усередині все стискалося від думки про Даню. Хлопчик сидів у порожній роздягальні садочка. Він напевно дивився на двері й чекав.
Наталя добре ставилася до племінника чоловіка. Він не був винен у тому, що його мати — інфантильна егоїстка. Бажання одягнутися, спуститися ліфтом і швидким кроком дійти до дитячого садочка було величезним.
Просто забрати, нагодувати вечерею, увімкнути мультики. Але Наталя пам’ятала минулий раз, коли в Дані піднялася температура до 39, а Оксана просто не приїхала по нього до Наталі додому, сказавши, що дуже втомилася на роботі й боїться заразитися. Наталя всю ніч збивала чужій дитині температуру, викликала швидку, а вранці слухала Оксану по телефону:
— Ну ти ж упоралася, ти ж розумничка, тобі корисно, потренуєшся перед своїми.
О 19:40 знову зателефонувала вихователька.
Цього разу вона плакала.
— Наталю, будь ласка, я телефонувала завідувачці — вона сказала викликати поліцію. Я не можу здати дитину в поліцію, він же домашній хлопчик, він злякався. Ну прийдіть ви по нього, Христом-Богом благаю.
— Ірино Миколаївно… — Наталя прикрила очі рукою. — Викликайте поліцію.
— Та як у вас совісті вистачає? — зірвалася жінка. — Він сидить тут, малює, питає, де мама. Я викликаю службу захисту дітей. Його в центр тимчасового перебування повезуть.
— Викликайте службу захисту дітей, — сухо повторила Наталя. — Це зона відповідальності його матері.
Решта вечора минула як у тумані. Наталя провела робочий дзвінок, механічно відповідаючи на запитання тімліда.
О 21:15 прийшла СМС від виховательки: «Дитину забрали працівники служби захисту дітей. Я написала пояснювальну. Ви безсердечна тварюка».
Наталя видалила повідомлення…
