Рядки зливалися. Зосередитися не виходило. Оксана робила подібне не вперше.
Схема була відпрацьована до автоматизму. Зовиця вважала, що якщо Наталя працює з дому, то вона все одно сидить на дивані. Спочатку це були прохання посидіти з племінником кілька годин у вихідний.
Потім — забрати із садочка, бо Оксана не встигала після манікюру. Місяць тому Наталя поставила жорсткий ультиматум. Більше жодних раптових перетримок.
П’ятирічний Даня був активною дитиною. Потребував постійної уваги. І поєднувати нагляд за ним із написанням коду було неможливо.
Оксана тоді закотила очі, фиркнула, але наче зрозуміла. Виявилося, не зрозуміла. О 18:15 екран телефону засвітився.
Незнайомий номер. Наталія прийняла виклик.
— Алло.
— Наталіє Олегівно? Добрий вечір. Це Ірина Миколаївна. Вихователька Дані.
Голос жінки звучав напружено.
— Уже початок сьомої. Садочок зачиняється. Оксана Володимирівна сказала, що ви сьогодні забираєте хлопчика, але вас досі немає.
— Добрий вечір. Я не прийду по Даню.
— Як це не прийдете?
У слухавці повисла пауза. На задньому тлі було чути, як хтось возить іграшкову машинку по підлозі.
— А хто прийде? Оксана Володимирівна недоступна.
— Я не знаю, Ірино Миколаївно. Оксана поставила мене перед фактом зовсім недавно. Я працюю. Я попереджала її, що не зможу забирати дитину.
— Але садочок працює до шостої. — Голос виховательки здригнувся, зриваючись на високі ноти. — Мені додому треба. У мене свої діти. Робіть що хочете. Приїжджайте й забирайте.
— Ірино Миколаївно, послухайте мене уважно.
Наталя говорила рівно, хоча пальці лівої руки сильно стиснули край стільниці.
— У мене немає довіреності на дитину. Якщо я зараз її заберу, а з нею щось станеться дорогою, хто відповідатиме? За законом я їй ніхто. Якась тітка з боку чоловіка. Я не є законною представницею. Телефонуйте матері. Якщо вона не бере слухавку, дійте за вашою посадовою інструкцією.
Наталя скинула виклик. У квартирі було тихо. Гудів кулер системного блока.
Наталя відкрила контакт чоловіка. Сергій був на зміні. Він працював старшим логістом на складі на іншому кінці міста й повертався додому не раніше десятої вечора.
— Так, Наталю? Що сталося? У мене приймання фури.
Голос чоловіка перекривався шумом навантажувача.
— Твоя сестра поїхала в інше місто на побачення. Вимкнула телефон. Даня сидить у садочку. Мені телефонувала вихователька.
— Блін, ну сходи забери його. Чого ти починаєш? Або подзвони мамі.
— Сергію, я не поїду. А Галина Петрівна зараз на дачі. Вона ще два дні тому сказала, що поїде.
— Наталю, тоді не дурій. Садочок за п’ятсот метрів. Одягнися, дійди, забери малого. Завтра Оксанці я сам мізки вправлю.
— Ти вправляв їй мізки минулого місяця. І пів року тому. Вона вимкнула телефон, Сергію. Вона залишила ключі в чужої людини й змилася в інше місто. Якщо я зараз піду й заберу Даню, вона зрозуміє, що схема працює. Наступного разу вона полетить за кордон на тиждень і надішле мені СМС із літака…
