— А чому вирішили переїхати саме сюди?
— Щоб менше траплялося тих, хто пам’ятає мене колишнім.
— Колишнім — це яким?
Він глянув на Тамару.
— Заклопотаним.
Пояснення вийшло коротке. Далі розпитувати вона не стала.
Удень вони з Кирилом узялися до меблів. Андрій побачив, як троє намагаються протягти важкий диван крізь вузький дверний отвір, і мовчки підійшов.
— Я ж казала: не треба, — нагадала Тамара.
— Насос без дозволу не лагодити — таке було. А щодо дивана ми ні про що не домовлялися.
Кирило розсміявся.
Через годину диван уже стояв у дворі. Андрій помітив серед старих речей лавку й запропонував її залишити.
— Дерево міцне. Можу дати їй лад.
— Навіщо?
— А раптом знадобиться. Поки не знаю.
— Тут будинок на продаж.
— Не забув.
Про осінь він більше не нагадував. Зате надвечір лавки серед речей на вивезення не виявилося.
— Її Андрій забрав, — пояснив Кирило. — Пообіцяв назад принести.
— Ми ж вирішили її викинути.
— Отже, вже не викидаємо.
— Чому тут усі вирішують за мене?
— Ти сама ще не визначилася, що тобі потрібно, — сказала Іра, не відриваючи очей від телефона.
Тамара збиралася заперечити, навіть рота розтулила, але нічого не сказала.
Вечеряли втрьох на веранді: Кирило розповідав про роботу, Іра відбивалася від комарів і скаржилася на них. Тамара слухала й помічала, скільки всього діти встигали сказати одне одному. У квартирі вони зазвичай розходилися по кімнатах. Тут звичного окремого місця не було, і це наче знову збирало їх у родину.
Повечерявши, Кирило виніс складаний стіл — старий, але, на його думку, теж не на викид. Іра тим часом знайшла в шафі коробку бабусиних листівок. На одній великим, упевненим почерком мама вітала Тамару з 1 вересня. Тоді Тамара ходила до п’ятого класу.
— Ти мені не казала, що бабуся надсилала тобі листівки.
— З пам’яті випало.
— Хіба таке забувають?
Тамара могла б пояснити: дорослі забувають багато чого, зовсім не обов’язково непотрібного, — життя накладає зверху все нові шари. Пояснювати вона не стала. Повернула листівку в коробку.
Пізніше Кирило запитав:
— Чому бабуся все-таки до нас не перебралася?
— Сама відмовлялася.
— Може, треба було наполегливіше кликати?
Тамара подивилася на нього.
— Ти мене винною вважаєш?
— Ні. Хочу розібратися.
Спокійну відповідь їй було важче знести, ніж докір. Вона пам’ятала десятки пропозицій переїхати. Лише тепер закрався сумнів: а чи хотіла вона жити з мамою, чи пропонувала зручний спосіб тримати все під наглядом і самій менше хвилюватися?
Думати про будинок як лише про нерухомість уже не виходило. Розмови тут вимагали від неї чесності.
Уночі почався дощ. Лежачи у своїй колишній кімнаті, Тамара слухала удари по бляшаному відливу й згадала мамине: «Улітку цей дім здається легким, восени він чесніший». Коли мати це сказала, згадати не вдалося.
Через чотири дні Кирило поїхав до міста. Перед дорогою обійняв Тамару, поклав у багажник дідів ящик з інструментами.
— А куди яблуня дінеться, коли продаси?
— Оце вже пожартував.
— Та я без жартів. Куплять і спиляють усе, якщо захочуть.
— Господарі матимуть право.
— Про те й мова.
Тамара надто сильно грюкнула багажником.
— Давай без цього.
— Я нічого не починаю. Ти про дім говориш, ніби тут чотири стіни, а бабусине надщерблене горнятко вже кілька днів викинути не даєш.
Без Кирила стало тихіше. Зате Іра потроху перестала бурчати: потоваришувала з двома тутешніми дівчатами. Вони то ходили до річки, то їхали велосипедами в сусіднє село, вечорами їли морозиво біля магазину. За кілька років Тамара вперше так часто бачила доньку без телефона перед обличчям.
Розбирання речей просувалося повільно. Щодо кожної речі доводилося ухвалювати окреме рішення: зберегти, комусь віддати, викинути. Мамине пальто, батькова викрутка, ялинкові прикраси, листи від тітки. Каструля прослужила сорок років, а дно ще добре.
Одного разу Андрій приніс лавку. Нічого вигадливого в ній не було, лише дерево тепер вилискувало теплим медом. Подряпини на сидінні залишилися, як і невелика зарубка збоку.
— Оцю ви могли прибрати, — зауважила Тамара.
— Міг.
— Чому залишили?
— Уже не пошкодження. Історія речі.



















Поділіться враженням від історії
2Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Полегшення,Розумний вчинок,я би теж так зробила.Гроші як вітер,раз і нема.
Правильно сделала что дом оставила,Самой в радость и детям тоже.И Любовь пришла,когда ее не ждали.