Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Вона приїхала продати будинок своїй матері...

Частина 4 з 11

— На цьому місці вона стояла, коли я вперше до Ніни Василівни на чай прийшов.

— Ви часто з нею тут чай пили, — Тамара подивилася на нього. — А я нічого не знала.

— Не про все ж вона звітувала.

— Схоже, взагалі мало про що говорила.

Андрій присів скраю.

— Не певен. Буває, дорослі діти чують про батьків лише те, що збігається зі звичним уявленням.

— Ви мене повчати взялися? — Це її вкололо.

— Ні. Про себе подумав.

І розповів те, чого раніше не розповідав. Після смерті дружини він поринув у роботу, гадаючи, що обом так буде легше. Наталії тоді було сімнадцять; горе вона переживала майже сама й довго на нього ображалася.

— Через кілька років сказала: «Тату, ти був поруч, але тебе не було». Правильно сказала.

— Ви тепер помирилися?

— Розмовляємо.

— Але ж це інше.

Тамарі стало зрозуміліше, чому він покинув райцентр. Поїхав від власного колишнього життя, а не від людей.

У середині червня приїхала Юля, молода рієлторка. Оглянула кімнати, сфотографувала фасад, ділянку, сад.

— Старенький будинок, зате місце вдале. Не завищимо ціну — швидко продамо. Під дачу особливо добре.

За вікном Тамара бачила Андрія: працював у майстерні й у їхній бік не дивився.

Коли Юля поїхала, залишився аркуш із попередньою ціною. За ці гроші можна було погасити залишок автомобільного кредиту, Кирилові допомогти з першим внеском за житло, Ірі відкласти на університет. Сума виходила непогана. Продаж знову видався зрозумілим рішенням.

Увечері Тамара поливала квіти біля ґанку й помітила дрібну тріску. Доріжка з трісок вела під яблуню. Андрій сидів на лавці, поправляючи кріплення.

— Уже зламалася?

— Та ні, дошка хиталася.

Тамара сіла біля нього. Кілька хвилин мовчали. На вулиці гудів старий трактор, у траві сюрчали коники, з боку річки, з-за будинків, долинали дитячі крики.

— У серпні вона любила тут сидіти, — сказав Андрій, провівши долонею вздовж краю. — Надвечір сонце саме між яблунями світить.

— Часто ви про неї думаєте?

— Часто.

— А мені часом страшно починати згадувати.

— Чому? — Він повернувся до неї.

— Одразу рахую, скільки могла зробити. Приїжджати частіше. Розмовляти пів години замість п’яти хвилин. Не сердитися, коли вона про дітей те саме всоте питала.

— Живі часто так себе винуватять.

— Ви теж себе винуватили?

— Після смерті дружини — так. — Він кивнув. — Перебирав усі затримки на роботі, усі суботи, коли обіцяв кудись поїхати, а потім не їхав. Згодом дійшло: якщо любов міряти лише незробленим, винним будеш завжди.

Тамара довго розглядала свої руки.

— Це мама вам сказала?

— Ні, сам до цього доходив.

Уперше вона бачила в ньому не лише сусіда, який допомагає, і не знайомого з останніх маминих років. Поруч сидів чоловік, який утратив близьку людину. Простого способу пережити втрату в нього теж не знайшлося.

— Юля каже, будинок швидко куплять.

— Добре.

— А ви ж пропонували почекати.

— Пропонував.

— І більше нічого?

— Чого ви від мене чекаєте? — Він подивився на неї. — Щоб я оголошення сховав?

Тамара всміхнулася.

— Сама не знаю.

— Визначтеся — поговоримо.

Андрій пішов, і під яблунею вона залишилася сама. Тамара вперше подумала: тепер її дратувало не те, що він втручається. Дратувало, що він відмовляється втрутитися саме тоді, коли їй чомусь цього хочеться.

За старим материним письмовим столом Тамара тепер проводила кожен ранок: з інтернетом усе виявилося гаразд, звіти вдавалося здавати із села. Після обіду вона бралася до роботи в домі, а вечорами дедалі частіше йшла в сад. Липень стояв спекотний, над дорогою тремтіло повітря, і лише надвечір від річки віяло прохолодою. Іра майже щодня пропадала з подругами. Літо в селі більше не було для неї покаранням.

Андрій не шукав приводу неодмінно зайти, але сусідство поступово стало звичним. Помітить погану сходинку — принесе дошки; знадобляться банки для варення — спитає в Тамари. Дізнавшись, що вона збирається до райцентру, попросить прихопити кріплення чи лак. Уже ніхто не вважав за потрібне пояснювати, навіщо підійшов до паркану чи заговорив.

Одного разу він з’явився з рукою, замотаною старим рушником…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

2

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію
Марта ПетрівнаУкраїна

Полегшення,Розумний вчинок,я би теж так зробила.Гроші як вітер,раз і нема.

ЛюбовьФінляндія

Правильно сделала что дом оставила,Самой в радость и детям тоже.И Любовь пришла,когда ее не ждали.

Усі обговорення

Ще з рубрики «Сім'я»

Усі історії рубрики