Дарина зізналася, що теж не розуміє побаченого. Галина Степанівна підійшла ближче, глянула через плече доньки на пожовклі знімки й раптом зблідла.
— Це дитина Олега, — промовила вона. — У нього була дитина до вашого знайомства.
Марина повільно повернула голову.
— Звідки ти знаєш?
Мати відвела погляд. Багато років тому Лариса Петрівна згадала про дівчину й дитину незадовго до весілля. Галина хотіла поговорити з донькою, але розгубилася: все вже було вирішено, підготовка йшла повним ходом, Марина не приймала жодного сумніву щодо нареченого. Потім народження Дарини, домашні клопоти й роки мовчання робили зізнання дедалі важчим.
— Я вирішила, що та історія закінчилася до тебе, — сказала Галина Степанівна. — Думала, не варто руйнувати сім’ю через минуле.
— Ти знала двадцять три роки? — голос Марини ставав гучнішим. — Знала, що в мого чоловіка є дитина, і жодного разу не сказала?
Дарина встала між ними.
— Мамо, зачекай. Бабуся помилилася, але вона не хотіла тобі зла.
Марина засміялася дивним, зірваним сміхом. Уся напруга останніх днів прорвалася разом.
— Ніхто не хотів зла. Усі вчиняли «як краще», усі берегли мене від правди. Одна людина брехала, решта мовчали, а я прожила майже половину життя поруч із незнайомцем.
Вона притисла теку до грудей і рушила до дверей.
— Я їду до Олега. Зараз. Він розповість усе, що приховував.
Дарина нагадала про пізній час, мати просила зупинитися й спершу заспокоїтися, але Марина вже не чула. Вона збігла сходами, вийшла під крижаний дощ і зупинила таксі. У руках лежало чуже листування, чужі фотографії й правда, яка весь цей час існувала десь поруч.
Дорогою вона дивилася на розмиті вогні й повторювала про себе, що хоче знати все. Не здогади, не відредаговані пояснення, а правду цілком. Надто довго інші вирішували, яку її частину вона здатна витримати.
Машина зупинилася біля знайомих воріт. Будинок був майже темний, світло лишалося тільки в кабінеті нагорі. Марина розплатилася й увійшла своїм ключем, який ще не встигла повернути. У передпокої пахло деревом, шкірою й Олеговим одеколоном. Колись цей запах означав повернення додому. Тепер він належав чужому місцю.
Олег з’явився на сходах, поки вона знімала мокре пальто.
— Марино? Чому ти приїхала?
Він побачив теку, і запитання обірвалося.
— Де ти це взяла?
— Дарина знайшла серед речей твоєї матері.
Олег повільно спустився. За останні дні його обличчя осунулося, зморшки стали глибшими, сивина помітнішою. Марина не розуміла, чи справді він так змінився, чи вона вперше дивилася без звичної пелени.
— Ходімо до кабінету, — сказав він. — Тут розмова буде довгою.
У кімнаті все залишалося на своїх місцях: масивний стіл, шкіряне крісло, дорогі видання на полицях, які господар майже не відкривав. Поруч зі склянкою стояла почата пляшка. Марина сіла навпроти й поклала теку на коліна.
— Починай із самого початку. Хто жінка поруч із тобою? Чиє немовля в тебе на руках?
Олег налив трохи коньяку, але не випив. Він довго дивився на бурштинову рідину, ніби сподівався знайти в ній потрібні слова.
— Її звали Надія. Надя. Мені було вісімнадцять, їй двадцять. Вона працювала офіціанткою в кафе неподалік від місця, де я вчився. Весела, легка, красива. Я закохався так, як можна закохатися лише в юності, коли наслідки ще здаються вигадкою дорослих.
Він провів долонею по обличчю.
— За пів року Надя сказала, що вагітна. Я збирався одружитися і був певен, що вчиню правильно. Але мати прийшла в лють. Для неї Надя була дівчиною з простої сім’ї, без освіти й майбутнього. Вона переконувала, що я перекреслю своє життя.
— Ви побралися? — спитала Марина, хоча вже здогадувалася про відповідь.
— Ні. Я злякався. Мати погрожувала вигнати мене, перестати оплачувати навчання й позбавити будь-якої підтримки. Я звик жити зручно й виявився слабшим, ніж сам про себе думав.
Марина відчула, як нігті впиваються в картон теки.
— Що ти зробив із вагітною дівчиною?
Олег нарешті підвів очі. У них був справжній сором, якого дружина не бачила за всі роки шлюбу.
— Дав гроші й попросив перервати вагітність. Надя відмовилася. Вона народила доньку сама й назвала її Марією…
