Життя без прикрас— Я боюся. Не розумію, що робити. Може, це зі мною щось, психічний розлад, а я не помічаю?
Обличчя Олександра стало суворішим, напружилися вилиці.
— З вами все гаразд, ви не божевільна. І допомогти вам я можу.
— Але як? У вас же рука…
— Голова ж ціла й працює. Треба факти зібрати. І союзники не завадять.
Прочинилися двері. До палати зазирнув міцний літній чоловік із сивими вусами та ясним, чіпким поглядом.
— Герою, зустрічай гостей! — бадьоро прогудів він, заходячи з величезним пакетом фруктів. — Моя Сонечка персиків тобі прислала, до землі вклоняється.
— Василю Євгеновичу! Проходьте. — Олександр усміхнувся. — Знайомтеся: Анастасія Олександрівна, медсестра. А це дідусь тієї дівчини, яку я врятував. Через це, власне, й потрапив сюди.
— Радий познайомитися. — Василь Євгенович міцно потиснув Анастасії руку. — То ви нашого героя лікуєте? Дякую. Поліз же в бійку, один проти трьох! Нічого, знайду я цих шмаркачів. Колишніх дільничних не буває.
— Ви в поліції? — запитала вона з надією.
— Уже на пенсії. Собаками тепер займаюся, розплідник тримаю. Але хватка ще є. — Він стиснув кулак, глянув на неї, потім на Олександра. — А чого наш янгол-охоронець заплаканий? Сашку, образив, чи що?
— Ні-ні, що ви, — поквапилася заперечити Анастасія.
— Василю Євгеновичу, біда тут серйозніша за вуличну бійку, — сказав Олександр. — Насті допомога потрібна.
Вона завагалася. Погляд Олександра додав упевненості, й Анастасія розповіла ще раз, тепер коротко й чітко, здебільшого про чоловіка, який удає нерухомого. Поки Василь Євгенович слухав, із його добродушного обличчя зникала м’якість.
— Отже, афера. Негідник… Залучимо старі зв’язки. Давайте прізвище чоловіка, адресу, де він лежить. І клініку назвіть.
Анастасія повідомила все, про що він запитав.
— Добре. До завтрашнього вечора постараюся щось дізнатися. Ви сказали, синові дев’ять років? — запитав Василь Євгенович.
— Так. Артем.
— Йому друг потрібен, справжній, який обманювати не вміє. У мене якраз вівчарка ощенилася, німецька. Цуценята — вогонь! Приїздіть із хлопчиком, вибирайте захисника. Подарую, заради Олександра й вас. Як на мене, охорона вам стане в пригоді.
Анастасія всміхнулася. Повернувшись додому, вона розповіла синові про подарунок.
— Собаку? Справжню вівчарку? — Темко, який доти понуро колупав кашу виделкою, підскочив на стільці.
Очі хлопчика засвітилися. За три місяці Анастасія вперше побачила в них таку дитячу радість, без тривоги.
— Тихіше там! — долинуло зі спальні. — Чого розкричалися? Настю, що у вас сталося?
Вона зайшла до чоловіка. Віктор лежав зі звичним стражденним виглядом, блідий, ніби сили покинули його остаточно.
— Про що ви там? Що ще за собака?
— Хочу подарувати Артемові цуценя, — спокійно відповіла Анастасія.
— Ти при своєму розумі? — Він насупився. — Собаку сюди, у квартиру? Шерсть усюди, бруд, гавкіт. Вигулюватиме хто? Може, я? — Віктор глузливо постукав по нерухомих ногах.
— Ми з Артемом. — У її голосі забриніла сталь. — Йому потрібен друг. І захисник.
— Захисник? — Чоловік нервово засміявся. — Від кого його захищати, від мікробів? Я не згоден.
— А я згодна.
Залишивши його в спальні, Настя вийшла. Роздратування Віктора більше її не лякало.
Наступного вихідного вони з Артемом вирушили за місто. Розплідник виявився чистим, доглянутим; назустріч вийшов Василь Євгенович у робочому комбінезоні.
— Добридень! Ходімо, подивимося, хто вам припаде до душі.
Щойно він відчинив вольєр, звідти викотилися незграбні вухаті цуценята, перекидаючись і повискуючи. Артем аж охнув і сів на траву. Його відразу обступили: одні тягнулися лизнути в ніс, інші пробували на зуб шнурки.
— Зверніть увагу на цього, — Василь Євгенович показав на найбільшого. Серйозне цуценя трималося осторонь метушні й розглядало хлопчика. — Майбутній ватажок, кмітливий.
Але на колінах в Артема вже вмостилося інше — найнезграбніше й найнаполегливіше. Видершись вище, воно тицьнуло носом хлопчикові під пахву й солодко засопіло.
— Я цього візьму, — прошепотів Артем. — Він буде Дружок.
— Дружок? — усміхнувся Василь. — Що ж, хай буде Дружок. Гарного вибрав.
Поки хлопчик бавився з цуценям, господар розплідника відвів Анастасію вбік.
— Кепські в тебе справи, Насте. Твій Віктор Степанович свого не проґавить. Я перевірив його фірму, «Ресурсну лінію». Зареєстрували її лише кілька тижнів тому, сама собою — пустушка. Зате в будівельного гіганта «Градпроєктальянсу» іншого субпідрядника немає: одна ця фірма. — Василь Євгенович повів далі: — «Градпроєктальянс» зараз будує на околиці елітний мікрорайон. Тож ідеться про те саме будівництво, де ти бачила чоловіка. Де руда глина.
— Але який стосунок до цього має Вітя?
— Пам’ятаєш жінку на знімку зі скриньки? Це Оксана Владиславівна Романюк.
— Хто вона?
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.