Життя без прикрасПацієнт сидів біля вікна. Навіть сидячи здавався високим; лікарняний халат не приховував широких плечей. Вигоріле волосся, яскрава блакить очей. Дивлячись на нього, Анастасія насамперед подумала: чоловік. Праву руку було закуто у важкий гіпс і підвішено на косинці.
— Добрий день. Ваша медсестра, Анастасія Олександрівна.
Привітання вийшло сухішим, ніж хотілося. Пацієнт підвів очі й усміхнувся — їй ця усмішка здалася самовдоволеною.
— Олександр. Давайте без церемоній, просто Олександр. А вас можна Настею? — запитав він низьким, оксамитовим голосом.
Вона внутрішньо зібралася. У картці значилося: пляжний рятувальник. Напевно, розпещений захопленням відпочивальників. Ходок. Бабій; упевнений, що жінка в білому халаті тільки й чекає роману біля кушетки.
— Анастасія Олександрівна, — відрізала вона, закріплюючи планшет на ліжку. — Як почуваєтеся? Не нудить, голова не паморочиться?
— Паморочиться тільки від вашої краси, Анастасіє Олександрівно.
Вона окинула його крижаним поглядом. Саме такий, як подумала.
— Отже, скарг немає. Тут призначення. Знеболювальне зараз принесу.
— Ви з усіма така сувора? Мені ж як героєві шана належить. Хоча б усміхніться, вродлива медсестро.
— По шану звертайтеся до завідувача. Я виконую те, що призначив лікар.
Із палати вона вийшла з роздратуванням, яке ніби повзло вздовж спини. Повернулася зі знеболювальним; поки готувала шприц, Олександр непомітно стежив за нею.
— Упевнено працюєте, — сказав він тихіше. — А руки все-таки трохи тремтять.
— Світло тут погане, — збрехала Анастасія й протерла спиртом його плече.
— Та нормальне світло. У вас такий вигляд, ніби тиждень очей не склепляли. Анастасіє Олександрівно, комусь треба й вас поберегти.
— Є кому. Чоловік удома. Щоправда, хворий, — відповіла вона, роблячи укол.
Вона навмисне згадала чоловіка: нехай перестане чіплятися, прибере із засмаглого обличчя свою впевнену усмішку.
— Ох, вибачте. Я не хотів… — Олександр одразу посерйознішав.
— Відпочивайте. Вам відновлюватися потрібно, — уже м’якше сказала вона.
Ішла Анастасія сердита і на нього, і на себе. Як легко цьому пляжному красеневі вдалося вивести її з рівноваги.
Трохи згодом вона міняла йому білизну. Олександр намагався незграбно допомагати здоровою рукою, і з кишені халата вислизнула маленька зім’ята фотографія. Анастасія нахилилася по неї: молода вродлива жінка всміхалася, притискаючи оберемок польових ромашок.
— Дякую, — сказав Олександр, приймаючи знімок.
Пальці на мить торкнулися одне одного. Від цього дотику вона відчула спокійне тепло, зовсім не жар.
— Це ваша… — Анастасія затнулася.
— Дружина. Юля. Була… — тихо промовив він, і погляд на мить затуманився. — Два роки тому пневмонія. Не змогли лікарі врятувати.
Він дивився на фотографію. Бравада й пляжна впевненість осипалися з нього, мов лушпиння. Залишилася втомлена самотня людина.
— Пробачте, — прошепотіла вона.
— Нічого. — Він сховав світлину. — Це ви мені пробачте за вчорашнє. Буваю гучним, звичка з пляжу: там хвилі доводиться перекрикувати. Я з вами не загравав. Ви й справді мали такий вигляд, ніби зараз упадете.
Анастасії стало соромно. Звикла бачити людей наскрізь, вона так безглуздо помилилася.
Після зміни, увечері, вона знову зазирнула до п’ятої. Олександр читав.
— Як рука?
— Поболює, терпіти можна. — Він відклав книжку. — А ви додому?
Вона кивнула, й сама не розуміючи, навіщо зайшла.
— Настю, присядьте ненадовго, — сказав Олександр.
Тепер у звертанні на ім’я не було фамільярності. Він покликав тепло, по-дружньому, і вона присіла на краєчок стільця.
— Я рятувальником працюю, щодня бачу тих, хто потрапив у біду, — сказав Олександр, дивлячись просто на неї. — Упізнаю їх. Руками махають, усміхаються, показують, що все добре. А самі вже під водою, на крик сил не залишилося. З вами те саме. Ви тонете.
Вона не змогла одразу вдихнути. За всі ці місяці ніхто не говорив із нею так — ні співчутлива свекруха, ні Катя з її діловими порадами.
— Я зовсім не…
— Тонете, Настю, не віднікуйтеся. Що сталося? Тільки хворим чоловіком не пояснюйте. Тут інше.
На власний жах, вона затулила обличчя долонями й заплакала. Плечі затрусилися. Назовні прорвалося все: страх, обман, руда глина, розтерта крейда.
Олександр мовчки перечекав першу хвилю ридань, потім подав воду.
— Розкажіть мені, — попросив Олександр.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.