Життя без прикрасІрині здалося, що дорога йде з-під ніг. Два роки страх не відпускав її, але зараз його витіснила глуха, темна лють. Вона підіймалася із самої глибини, первісна, як у вовчиці, що затуляє вовченя.
Авоська випала з руки. Хліб і льодяники опинилися в дорожній куряві. Ірина відвела Костю собі за спину й виставила вільну руку перед собою.
— До нього ти не доторкнешся. — Від її низького, хрипкого голосу усмішка на мить зникла з обличчя Олега. — Це не твій син. У документах батька не вказано, там прочерк. Для нас ти ніхто.
Олег уривчасто розсміявся, майже загавкав:
— Ірино, така сама наївна дурепа. До чого тут твої документи? Ти моя дружина. Законна. Зникла безвісти, коли в тебе був гострий психоз. Папір із приватної клініки на примусове лікування в мене із собою. А тест ДНК я за один день у будь-якій клініці зроблю. — Він кивнув своїм супутникам. — Хлопці, беріть хлопчиська. Її садіть у машину. Вколіть снодійне, щоб не верещала.
Обидва рушили до Ірини. Але Олег, який звик залагоджувати справи в тихих міських кабінетах, не передбачив того, що сталося далі.
Позаду Ірини з тріском розчахнулася хвіртка. На ґанку з’явилася баба Галя з важкими залізними вилами для сіна. Сухенька старенька тримала їх так упевнено, наче все життя готувалася саме до цієї миті.
— Назад, пси! — Її рев заглушив би працюючий трактор. — Кому кажу, відступили! А то на вила підніму!
Хлопці зупинилися, спантеличено дивлячись на бабу з вилами. Олег скривився.
— Ішла б ти до хати, стара. Чоловік із дружиною розберуться без тебе. Втрутишся — спалю і тебе, і твою халупу.
— Кого це ти палити зібрався, цуценя? — Баба Галя не відступила. Набравши повітря, вона крикнула так, що над річкою розляглася луна: — Васильовичу! Грицю! Борисовичу! Наших б’ють!
Наступні дві хвилини Олег запам’ятав назавжди. Тут сусід не був безіменною людиною за дверима на сходовому майданчику. У цьому маленькому містечку жили інакше, і на поклик баби Галі відгукнулися відразу.
Відлуння ще не стихло, а на вулиці вже заляскали хвіртки. З дворів виходили засмаглі, суворі чоловіки, від яких пахло лісом і соляркою. Хтось приніс монтування, хтось так і йшов із сокирою, якою щойно рубав дрова. За хвилину навколо джипа зімкнулося кільце з десятка похмурих сусідів.
Васильович вийшов уперед. Величезний, як ведмідь, коваль був у промащеній робі; важкий гайковий ключ легко рухався в його долоні. Він глянув на машину, потім на зблідлого Олега.
— Що сталося, бабо? — запитав він басом, не зводячи важкого погляду з приїжджих.
— Та ось, Васильовичу, налетіли якісь бусурмани, — відповіла баба Галя, спираючись на вила. — Ірину нашу силоміць забрати хочуть, Костика відібрати. Ще й підпалити погрожують.
Сплюнувши в пил, коваль підійшов до Олега впритул. Бритоголові позадкували до джипа: проти людей із сокирами їхні біцепси були ні до чого.
— Слухай сюди, костюмчику, — неголосно почав Васильович. — Навколо ліс, болота глибокі. Зараз сідаєш у свій тарантас і котиш назад. А то всіх трьох прикопаємо, жоден собака вас не знайде. Затямив?
Олег ковтнув слину. Від колишньої зверхності нічого не лишилося. Він прорахувався: одна річ — залякувати самотню жінку, інша — зіткнутися з цією грубою, первісною силою. Тут він нічого не важив.
Тремтяча рука потягнулася до внутрішньої кишені піджака. Чоловіки підняли інструменти.
— Тихо! У мене документи! — пискнув Олег. Він витяг гаманець, із нього — червону книжечку й складені аркуші. — Я її законний чоловік! Вона хвора, небезпечна для людей. Я міліцію викликав, зараз приїдуть.
— Навіть міліцію викликав, — спокійно й глузливо промовили за спинами сусідів.
Чоловіки розступилися, пропускаючи до будинку дільничного. Капітанові Артему Дорошу було близько сорока. Високий, жилавий, із чіпким поглядом розумних сірих очей, він пройшов між сусідами, кивнув Васильовичу й привітався з бабою Галею. Перед Олегом зупинився.
— Капітан Дорош. Давай подивимося твої папери, законний чоловіче.
Олег заметушився, простягаючи паспорт зі штампом про шлюб і постанову приватної клініки.
— Ось, переконайтеся самі! Божевільна, сина в мене вкрала. Вимагаю забезпечити мені безпеку й допомогти забрати дитину. Капітане, я заплачу. Щедро заплачу, не пошкодуєте.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.