У роті миттю пересохло. Я зажадала пояснити, що саме було брехнею. Андрій на секунду заплющив очі, ніби збирався з силами, а потім вимовив першу правду: він не сирота.
Зміст зізнання доходив повільно. Отже, в нього є сім’я. Чому ж тоді він розповів протилежне мені й мамі? Я припустила, що рідні не схвалювали шлюб або він хотів захистити їх від наших проблем. Андрій поспішно похитав головою. Усе було не так. Його мама жива і дуже хоче пізнати мене ближче.
Тоді я згадала представницьку «далеку родичку» з перлами й дорогим браслетом. Чоловік підтвердив: Зоя Михайлівна — його рідна мати. Від подиву думки змішалися. Я запитала, навіщо знадобився цей безглуздий спектакль. Може, вона відкинула мене, а він назвався сиротою, щоб легше одружитися?
Андрій узяв мене за плечі й запевнив, що все навпаки. Я дуже сподобалася його матері, і саме її схвалення посилює його провину. Але таке пояснення нічого не прояснювало. Я плакала й вимагала нарешті назвати себе без вигадок.
Тоді він зізнався, що не є рядовим офісним службовцем. Однокімнатна квартира не була його справжнім домом, а стара машина — звичним транспортом. Усе скромне життя, яке він мені показав, було ретельно створеною видимістю.
У мене заніміли руки. У голові одна за одною виникали спогади: конверт із зарплатою, дешевий годинник, зношені сорочки, підрахунки на кухні. Андрій попросив піти з ним. Він хотів не просто розповісти, а показати, хто він насправді.
Ми не зайшли до під’їзду. Він повів мене до широкої вулиці, де зупинився біля узбіччя й набрав короткий номер. У слухавку сказав лише, що перебуває на місці. За хвилину поруч безшумно загальмував довгий чорний автомобіль. Марки я не знала, але його бездоганний блиск і плавність говорили про ціну краще за будь-яку назву.
З-за керма вийшов чоловік у строгій формі, обійшов машину, відчинив задні дверцята й шанобливо звернувся до Андрія Сергійовича. Мене він назвав пані. Я дивилася на водія, потім на чоловіка, чекаючи, що хтось засміється й припинить розіграш. Андрій не підвів очей, лише взяв мою холодну долоню й попросив сісти.
Салон був оздоблений м’якою шкірою, у ньому панувала майже цілковита тиша. Машина рушила так плавно, що рух відчувався лише за вогнями за вікном. Після звичного деренчання старого автомобіля ця розкіш здавалася нереальною. Я знову запитала, хто він, але Андрій відповів, що незабаром усе стане ясно.
Ми довго їхали через центр, а потім звернули до закритого селища, яке я раніше бачила лише в телевізійних сюжетах. За зеленими огорожами стояли будинки, більше схожі на палаци. На вулицях панувала тиша. Автомобіль зупинився перед високими кованими воротами, і ті відчинилися автоматично.
Дорога, посипана світлим гравієм, пролягала між доглянутими клумбами. Наприкінці височів величезний білий особняк, залитий вечірнім світлом. Він здавався більшим за ресторан, з якого ми щойно вийшли. Серце стиснулося: вся наша квартира могла б уміститися в одній його залі.
Водій відчинив дверцята. Андрій допоміг мені вийти й повів мармуровою доріжкою. Ноги тремтіли, ніби земля стала м’якою. Перед нами розчинилися масивні дубові двері.
На порозі стояла та сама жінка. Тепер замість сливового костюма на ній була довга оксамитова сукня, а за спиною двома рядами вишикувалися працівники дому. Вона підійшла, взяла мене за вільну руку й представилася заново: Зоя Михайлівна, рідна мати Андрія.
Вона дорікнула синові за те, що він налякав мене, і ласкаво запросила ввійти, назвавши невісткою. Це слово змусило мене відсахнутися. Я повернулася до чоловіка й зажадала пояснити, де ми і що означає все побачене. Андрій дивився з такою провиною, ніби заздалегідь знав, як боляче мені буде.
— Дарина, пробач. Мене справді звати Андрій Сергійович Левченко, але офісним службовцем я ніколи не був…
