— Не сьогодні. Сьогодні мені треба побути самому.
На порозі вона озирнулася. Дід стояв у відчинених дверях і дивився на неї так, ніби хотів запам’ятати кожну рису. Маленький, худий, стомлений, але напрочуд твердий. Олеся помахала йому рукою, хоча серце просило повернутися, обійняти його й більше нікуди не відпускати.
За кілька днів пролунав другий дзвінок.
Олеся була на роботі. На столі лежали теки, у чашці вистигав чай, за вікном ішов дрібний дощ. Телефон завібрував, показуючи незнайомий номер.
— Ви Олеся? — спитав чужий офіційний голос.
— Так.
— Вам телефонують із лікарні. Йдеться про Степана Лук’яновича Кравчука. Ваш дідусь…
Далі слова розсипалися на окремі уламки. Серце. Швидка. Не встигли. Співчуття.
Олеся не пам’ятала, як поклала слухавку. Не пам’ятала, як підвелася з-за столу, як хтось із колег спитав, що сталося, як вона відповіла. Світ навколо ніби відсунувся, став глухим і несправжнім.
Дід помер уночі. Сусіди вранці помітили, що він не виходить і не відповідає на дзвінки. Двері виявилися незамкненими. Його знайшли в кріслі біля робочого столу. Перед ним лежав розібраний годинник, остання робота, яку він уже не закінчив.
Олеся приїхала першою. Лікарняні коридори пахли ліками, мокрим одягом і чужим страхом. Вона підписувала папери, слухала пояснення, кивала, хоча майже нічого не розуміла. Усе відбувалося ніби з кимось іншим. Не з нею. Не з її дідом.
Тітки з’явилися пізніше. Увірвалися в коридор утрьох, гучні, заплакані, з хустками в руках. Тітка Ганна хапалася за серце, тітка Мирослава голосила, тітка Лідія повторювала: «Як же ми тепер без тата?» Голоси в них були такі гучні, що люди озиралися.
Олеся дивилася на них і відчувала навіть не злість, а якусь холодну втому. Де вони були, коли дідові було самотньо? Чому жодна не приходила просто поговорити? Чому їхні сльози з’явилися тільки тепер, коли він уже не міг побачити правду в їхніх очах?
Довго зображати горе вони не змогли. Уже за пів години розмови стали діловими.
— Похорон треба організувати швидко, — сказала Мирослава, витираючи очі сухою хусткою. — Олеся, ти в цьому нічого не тямиш, ми самі займемося.
— І квартиру не можна залишати без нагляду, — додала Лідія. — Там документи, речі, годинники. Мало що.
— Двері треба замкнути, замки перевірити, — підхопила Ганна. — Тато міг зберігати щось цінне не в банку.
Олеся мовчала. Вона ще не встигла усвідомити, що дід більше не подзвонить, а вони вже говорили про замки.
Наступного дня вона приїхала до його квартири, щоб узяти кілька фотографій. Їй хотілося знайти той знімок, де дід був молодим і сміявся поруч із бабусею біля недобудованого будинку. Вона думала, що візьме фото, посидить трохи в тиші, попрощається із запахом його майстерні.
Але двері були відчинені.
Усередині панував безлад. Шафи розчинені, шухляди висунуті, книжки скинуті на підлогу. Дідовий одяг лежав купами, ніби його витрушували не руками, а граблями. На робочому столі інструменти були зсунуті, коробочки з дрібними деталями перевернуті, гвинтики розсипані по підлозі.
Тітки порпалися в речах.
— Що ви робите? — спитала Олеся, і власний голос видався їй чужим.
Ганна навіть не озирнулася.
— Документи шукаємо.
— І цінності, — додала Мирослава, зазираючи в нижню шухляду комода. — У батька могли бути дорогі годинники. Він же з ними все життя працював.
— Гроші теж десь могли лежати, — сказала Лідія. — Старі не все в банк несуть.
Олеся стояла на порозі, не в силі зробити крок. Перед нею було не просто розгромлене житло. Це було блюзнірство. Дім людини, яка ще вчора дихала, думала, тримала в руках годинниковий механізм, тепер перевертали, як склад непотрібного мотлоху.
— Негайно припиніть.
Ганна випросталася й нарешті подивилася на неї.
— А ти що тут командуєш?
