— Це квартира дідуся.
— Це квартира нашого батька, — холодно поправила Мирослава. — І ми маємо право тут перебувати.
— Його ще не поховали, — прошепотіла Олеся.
— Тим більше треба все вирішити зараз, поки сторонні не розтягли, — відрізала Лідія.
Олеся підійшла до столу, підняла з підлоги маленьку викрутку, яку дід завжди тримав окремо. Пальці стиснулися навколо гладенької ручки. Вона хотіла закричати, вигнати їх, покликати когось. Але сил не було. Усередині стояла порожнеча.
Похорон відбувся за день. Тітки плакали біля труни так голосно, що здавалися головними героїнями чужої трагедії. Приймали співчуття, кивали знайомим, говорили, яким добрим був батько. Олеся стояла трохи осторонь і не могла плакати. Біль був надто глибокий, беззвучний. Вона дивилася на закрите обличчя діда й згадувала його слова: «Не продавай будинок. Поживи там».
За кілька днів усіх викликали до нотаріуса.
Кабінет був тісний, із важкими теками на полицях і акуратними стосами паперів на столі. Тітки сиділи поруч, напружені, але задоволені. Їхні очі блищали очікуванням. Олеся сіла окремо. Вона майже не слухала перших формальностей, аж поки нотаріус не почала зачитувати заповіт.
Квартира в центрі міста переходила трьом донькам у рівних частках. Старий автомобіль — теж їм, порівну.
Тітки перезирнулися. Задоволення вони намагалися приховати, але виходило погано.
— А онучці? — не витримала Ганна.
Нотаріус перегорнула сторінку.
— Онуці Олесі заповідається одноповерховий будинок із ділянкою в невеликому селищі біля лісу.
На кілька секунд запала тиша. Потім Мирослава тихо фиркнула.
— Той самий? Із перекошеним дахом?
