— Будинок потребує ремонту, — сухо сказала нотаріус. — Але документи оформлені належним чином.
Лідія прикрила рот долонею, ніби намагалася приховати сміх.
— Оце так подарунок. Нам квартира й машина, а улюблениці — халупа без вигод.
— Тато, видно, вирішив дати їй урок самостійності, — сказала Ганна. — Нехай поживе на землі, зрозуміє, як гроші дістаються.
Вони сміялися не голосно, але досить, щоб Олеся чула кожне слово. Сміялися не лише з неї — з останньої волі людини, яку ще недавно називали «татусем». В Олесі палало обличчя, але вона мовчала. Дід попереджав. Він знав, що так буде.
На вулиці Ганна затрималася біля неї.
— Не переймайся, Олесю. Будинок теж майно. Може, хтось купить під склад або на цеглу.
— Я не збираюся продавати.
— Так? — тітка підняла брови. — Хочеш жити в селі?
— Можливо.
Мирослава засміялася.
— Ну живи. Картоплю посадиш, козу заведеш. Романтика.
Лідія вже обговорювала із сестрами, як вони ділитимуть кімнати й кому вигідніше викупити частки. Вони пішли, не озирнувшись. Олеся залишилася на ґанку сама. Вітер ворушив волосся, люди проходили повз, життя тривало так, ніби нічого не сталося.
Будинок. Старий будинок біля лісу.
Якби не розмова з дідом, вона, мабуть, теж вирішила б, що її обійшли. Але його голос звучав у пам’яті надто виразно: «Я зробив усе, щоб ти не залишилася без опори».
За кілька днів Олеся поїхала дивитися спадок разом із Назаром.
Він був її хлопцем уже два роки. Вони познайомилися в навчальному закладі: він учився на будівельника, вона — на економіста. Назар був високий, світловолосий, із руками людини, яка не боїться роботи. Він міг полагодити кран, зібрати шафу, замінити проводку, розібратися з мотором старого автомобіля. Коли Олеся розповіла йому про заповіт, він не засміявся й не став її жаліти. Просто сказав:
— Поїдемо. Подивимося. Якщо вирішиш залишитися — я допоможу.
— Чому?
Він подивився на неї так, ніби відповідь очевидна.
— Бо я з тобою…
