Тепер вони стояли біля перекошеного паркану. За ним виднівся будинок: одноповерховий, цегляний, з високим ґанком, темними вікнами й різьбленими лиштвами, які колись, мабуть, були гарними. Двір заріс травою, біля сарайчика лежали старі дошки, дах місцями потемнів від вогкості.
— Ну, — протягнув Назар, обводячи поглядом будівлю, — палацом це назвати важко.
Олеся вийшла з машини й вдихнула. Повітря було іншим. У ньому пахло хвоєю, мокрою землею, торішнім листям і тишею. Не міським пилом, не бензином, не сходовими клітками.
— Мені тут подобається, — сказала вона.
Назар подивився на неї з сумнівом, але всміхнувся.
— Тоді шукатимемо, за що його можна полюбити.
Ключ повернувся в замку не відразу. Двері рипнули, відчиняючись усередину. У будинку стояв запах пилу, вогкості й старого дерева. Світло пробивалося крізь щілини в забитих вікнах тонкими смугами. Усередині було три кімнати, кухня, піч у кутку, міцні старі меблі. На столі лежала вицвіла клейонка, у шафі пахло лавандою й часом, на стінах висіли фотографії.
Олеся підійшла до однієї з них. Молодий Степан Лук’янович стояв у робочому одязі біля недобудованої стіни. Поруч із ним усміхалася жінка в легкій сукні — бабуся, яку Олеся пам’ятала лише за уривками дитячих вражень: теплі руки, тихий голос, запах яблучного пирога.
— Їм тут років по двадцять із чимось, — сказала вона. — Зовсім молоді.
— І будинок будували самі?
— Дід казав, що майже все робив власноруч.
Назар уважно оглянув стіни, постукав по кутках, зазирнув під дошки підлоги, вийшов надвір і перевірив фундамент.
— Знаєш, — сказав він, повернувшись, — на вигляд страшнувато, але основа добра. Стіни міцні. Фундамент живий. Дахом доведеться зайнятися, піч дивитися, воду підключати, проводку частково міняти. Але це не руїна.
— Отже, можна жити?
— Не відразу з комфортом. Але можна.
Ці слова чомусь зігріли Олесю. Вона провела долонею по старому столу, лишивши на пилюці світлу смугу.
— Дід хотів, щоб ми з бабусею жили тут, — тихо промовила вона. — Не встигли.
— Може, тепер будинок дочекався тебе.
Вони почали приїжджати щовільної хвилини. Спершу розчистили одну кімнату, винесли сміття, вимили вікна, зняли відсирілі фіранки. Назар порався з піччю, перевіряв димар, латав дах, лагодив сходинки ґанку. Олеся відмивала підлогу, перебирала старий посуд, розкладала знайдені в шафах речі. Грошей було небагато, тому робили все самі. Іноді втомлювалися так, що ввечері сиділи на підлозі, притулившись до стіни, і мовчки пили чай із різних горняток.
Але будинок змінювався. Спершу зник мертвий пил. Потім в одній кімнаті запахло чистими дошками й свіжовипраною білизною. Потім піч уперше за багато років дала рівне тепло, і Олеся ледь не розплакалася, коли почула, як вогонь потріскує за дверцятами.
— Може, й справді залишимося? — якось сказав Назар, сидячи біля печі. — У місті нам однаково власну квартиру не купити. А тут — хай старий, але свій будинок. Я роботу знайду в найближчому районі. Ти теж влаштуєшся.
Олеся дивилася на вогонь. Їй було страшно й добре водночас.
— Давай спробуємо.
На другому тижні з’явився кіт.
Олеся підмітала ґанок, коли з-під будинку долинуло тонке нявчання. Вона нахилилася й побачила руду мордочку, обережні зелені очі й білі лапки, забруднені землею.
— Ти звідки взявся? — спитала вона.
Кіт вибрався не відразу. Спершу сидів, недовірливо мружився, потім зробив кілька кроків, понюхав повітря й дозволив себе погладити. Він був худий, але не дикий. Коли Олеся принесла блюдце молока й шматочок ковбаси, їв жадібно, ніби давно не бачив нормальної їжі…
