— Сусідський? — припустив Назар.
— Тут сусіди не так близько. Може, покинули.
Кіт, ніби зрозумів, потерся об її ноги й замуркотів так голосно, що Олеся засміялася вперше за багато днів.
— Залишимо?
— А він уже вирішив, що залишається, — сказав Назар.
— Тоді нехай буде Рудик.
Кіт підвів голову на нове ім’я, кліпнув і знову встромився в миску. Так у будинку оселився Рудик. Він швидко освоїв кухню, піч, підвіконня й старий килимок біля дверей. За кілька днів уже зустрічав їх, коли вони поверталися з роботи, ходив слідом і робив вигляд, що допомагає в ремонті. Будинок із ним став не просто теплішим — живішим.
Осінь стояла м’яка. У вихідні Олеся й Назар ходили до лісу. Збирали гриби, сухі гілки для розпалювання, просто гуляли між соснами, слухаючи, як під ногами шарудить листя. Рудик часто в’язався за ними, то зникаючи в кущах, то раптом з’являючись попереду, ніби він був справжнім господарем цих місць.
Одного разу кіт зупинився біля старого пня й насторожився. Хвіст його сіпнувся, вуха притислися. Із густих заростей долинув слабкий писк — чи то скавчання, чи то плач.
— Там хтось є, — прошепотіла Олеся.
Назар розсунув гілки. На землі, серед мокрого листя, лежало маленьке сіре щеня. Зовсім крихітне, з величезними лапами, стирчачими вухами й каламутними від голоду очима. Воно тремтіло всім тілом, намагалося підняти голову й знову безсило опускало її.
— Господи, — Олеся опустилася навколішки. — Хто ж тебе тут залишив?
— Найімовірніше, привезли й покинули, — похмуро сказав Назар. — Восени багато хто позбувається тих, хто став зайвим.
— Нелюди.
Вона простягнула руку. Щеня понюхало пальці й лизнуло їх сухим шорстким язиком. У цьому довірливому русі було стільки беззахисності, що рішення прийшло саме собою.
— Забираємо.
— Звісно.
Удома йому влаштували місце біля печі. Олеся налила теплого молока, розмочила хліб, укрила маля старою ковдрою. Щеня поїло, потім згорнулося клубочком і майже відразу заснуло. Рудик підійшов до нього обережно, понюхав, торкнув лапою і раптом ліг поруч, притулившись боком.
— Дивися, — усміхнувся Назар. — Усиновив.
— Не кіт, а старший брат.
Ім’я вибрали швидко.
— Грім, — сказала Олеся, дивлячись на сіру шерсть і незвично серйозну мордочку. — Виросте сильним.
Щеня прочинило одне око, ніби погодилося, і знову заснуло.
Відтоді Рудик і Грім стали нерозлучними. Кіт ділив із ним місце біля печі, вилизував йому вуха, ляскав лапою, якщо той надто галасливо ліз до миски. Грім ріс швидко. Спочатку був трохи більший за Рудика, потім наздогнав його, потім став помітно більшим. Лапи витягнулися, морда стала вужчою, вуха загострилися. Шерсть змінювалася: з м’якої дитячої перетворилася на густу, жорсткувату, сіру, з темними переливами.
Назар першим почав придивлятися до нього з тривогою.
— Дивний він.
— Хто?
— Наш Грім. На собаку не дуже схожий.
— Бо дворняга. У дворняг усяке буває.
— Може, й так.
Але в грудні сумніви стали надто очевидними. Грім уже був розміром із великого вівчара. Рухався безшумно, низько опускаючи голову, принюхувався до вітру, міг довго дивитися в темряву за вікном, ніби чув те, чого не чули люди. Очі в нього стали жовтими, уважними, часом лячно розумними.
Правду сказав сусід.
Мирон Павлович жив приблизно за кілометр від них. Людина небагатослівна, кремезна, з обличчям, обвітреним працею на землі й у лісі. Іноді заходив: то попросити солі, то дізнатися, чи не потрібна допомога, то принести стару газету.
Того дня він прийшов похмурий.
— Треба поговорити, Олесю.
— Проходьте. Чаю поставити?
