— Не до чаю.
Він увійшов, зупинився на порозі кухні й подивився на Грома. Той лежав біля печі поруч із Рудиком, але при вигляді гостя підвів голову.
— Це у вас хто?
— Собака, — відповіла Олеся. — У лісі знайшли малим.
Мирон Павлович усміхнувся без веселощів.
— Собака? Дівчино, це вовк. Найсправжнісінький.
Олеся ніби не відразу зрозуміла слова.
— Що?
— Вовченя це. Точніше, вже майже вовк. Я все життя біля лісу прожив, звіра відрізню.
Назар мовчав. По його обличчю Олеся зрозуміла: він не здивований. Отже, підозрював.
— Але він ручний, — сказала вона. — Він із нами змалку. Він добрий. Він із Рудиком спить.
— Поки молодий. А виросте остаточно — інстинкт візьме своє. Може курей у сусідів тягати, може худобу лякати. А якщо на людину кинеться?
Грім підвівся й став біля Олесі. Не гарчав, не вишкірявся, просто стояв. Рудик потерся об його лапу й невдоволено нявкнув.
— І що ви пропонуєте? — спитала Олеся, вже відчуваючи, як усередині піднімається злість.
— Віддати в звіринець, якщо візьмуть. Або вирішити питання інакше, поки біди не сталося.
— Інакше — це як?
Мирон Павлович відвів погляд.
— Сама розумієш.
Олеся повільно підвелася.
— Ні. Не розумію і розуміти не хочу.
— Ти прив’язалася, це ясно. Але вовк — не собака.
— Він член нашої родини.
— Родина родиною, а лісове звір’я…
— Ідіть, — тихо сказала вона.
Сусід насупився.
— Я попередити хотів.
— Ви попередили. А тепер ідіть.
Коли двері за ним зачинилися, Олеся опустилася на підлогу й обійняла Грома за шию. Сірий звір поклав важку голову їй на плече й тихо видихнув.
— Вовк, то вовк, — прошепотіла вона. — Ти наш. Ми тебе не віддамо.
Назар сів поруч.
— Ти справді не боїшся?
Вона подивилася на Грома, на Рудика, який уже вмостився між ними, ніби захищав обох.
— Боюся. Але не його. Боюся людей, які легко вирішують, кому жити, а кому ні.
Зима прийшла м’яка, сніжна. Дороги іноді заметало так, що в селище не відразу проїжджали машини. Будинок стояв, укритий заметами, у вікнах вечорами горіло тепле світло. Олеся влаштувалася бухгалтеркою в місцевій адміністрації. Назар знайшов роботу на будівництві в найближчому районі. Грошей вистачало тільки на найнеобхідніше, але вони не платили за житло, і це рятувало.
Вечорами вони топили піч, готували вечерю, обговорювали ремонт. Назар креслив, якою буде нова кухня, Олеся перебирала старі тканини, думала, що можна пошити на штори. Рудик спав на підвіконні, Грім — біля дверей або коло печі, але завжди так, щоб бачити всіх одразу.
У лютому Назар повернувся додому незвично радісний. Зняв куртку, дістав із сумки пляшку недорогого шампанського й поставив на стіл.
— Що сталося? — здивувалася Олеся.
— Премію дали.
— Серйозно?
