— Невелику, але для нас зараз це майже багатство.
Він підійшов до неї, взяв за руки. Олеся помітила, що він хвилюється: пальці в нього були холодні, усмішка трохи збивалася.
— Олесю, давай одружимося.
Вона завмерла.
Вони говорили про весілля не раз. Мріяли, відкладали, сміялися, що спершу треба закінчити ремонт, назбирати грошей, вибрати час. Але щоразу життя підсовувало нові витрати: то дах, то піч, то ліки для Грома, то дорога.
— Ти зараз серйозно? — тихо спитала вона.
— Серйозніше нікуди. На обручки й офіційну реєстрацію вистачить. Свято потім влаштуємо, коли зможемо. А чекати тільки тому, що ми небагаті, мені набридло.
Олеся закрила обличчя руками, потім засміялася й заплакала водночас.
— Так.
— Просто так?
— Так, Назаре. Звісно, так.
Він обійняв її так міцно, що вона майже перестала дихати. Рудик нявкнув із підвіконня, ніби висловлював схвалення. Грім підвів голову, подивився на них, потім знову поклав морду на лапи.
Пізніше вони сиділи біля печі й будували плани. Олеся казала, що колись у неї буде справжня сукня, квіти, гості, довгий стіл у дворі, якщо погода дозволить. Назар обіцяв, що вони назбирають і поїдуть до моря — байдуже куди, аби було тепло, вода до обрію і кілька днів тільки для них двох.
— А потім діти, — сказав він.
Олеся всміхнулася.
— Скільки?
— Двох точно. Дівчинку й хлопчика.
— А якщо навпаки?
— Хай як вийде. Головне, щоб росли тут. Ліс, повітря, будинок. Не дитинство, а казка.
Вона дивилася на нього й думала, що щастя буває напрочуд простим. Не гучним, не блискучим, не таким, яким його уявляли тітки. Просто людина поруч. Піч. Будинок. Кіт. Вовк, який виявився відданішим за багатьох людей.
Та разом із теплом жила тривога. Грошей було мало. Працювали обоє, втомлювалися сильно, а ремонт ніби вимагав усе нових вкладень. Іноді Олеся діставала зошит, рахувала витрати й розуміла: на велике весілля, машину, поїздку до моря, нормальні меблі їм доведеться збирати дуже довго.
— Може, повернутися до міста? — якось сказала вона, більше перевіряючи думку, ніж пропонуючи всерйоз. — Там зарплати вищі.
Назар подивився на неї уважно.
— А будинок?
— Не знаю.
— Рудик? Грім?
— Теж не знаю.
Вони обоє замовкли. Повертатися не хотілося. Місто тепер здавалося чужим, галасливим, тісним. Тут, попри нестачу грошей, Олеся вперше відчувала: у неї є місце, якому вона належить.
Іноді вона розмовляла з дідовою фотографією. Поставила її на полицю в кімнаті, де вони найчастіше сиділи. На знімку молодий Степан Лук’янович стояв біля недобудованого будинку й усміхався так, ніби вже бачив попереду велике щасливе життя.
— Дякую тобі, дідусю, — шепотіла Олеся. — Я не все розумію, але дякую.
І справді, вона не все розуміла. Його слова не відпускали. «Я зробив усе, щоб ти не залишилася без опори». Будинок був опорою, так. Але дід говорив так, ніби за цим ховалося більше. Він був людиною точною, як годинник. Не кидав обіцянок на вітер.
— Назаре, — сказала вона якось увечері, коли за вікном завивав вітер, — тобі не здається, що дід щось сховав?
Він відірвався від креслення майбутньої кухні.
— У якому сенсі?
— Не знаю. Лист. Пояснення. Може, якісь документи.
— Ти думаєш, скарб під підлогою?
