— Не смійся.
— Я не сміюся. Просто твій дід був годинникарем, а не розбійником зі старих казок.
— Він сказав, що зробив усе, щоб я не бідувала. А ми рахуємо кожну дрібницю.
Назар відклав олівець.
— У нас є будинок. Це вже величезна справа. Може, він це й мав на увазі.
— Може.
Але відчуття залишалося. Іноді Олеся ходила кімнатами й прислухалася. Їй здавалося, будинок зберігає таємницю, просто вона не знає, де шукати. Особливо дивно поводився Грім. Деякими вечорами він підходив до дверей у підвал, сідав і довго дивився вниз. Не скавчав, не просився, просто сидів, напружений, ніби чув звідти щось дуже важливе.
— Миші, мабуть, — сказав Назар.
Олеся кивнула, але не повірила.
Навесні сніг почав танути. Спершу почорніли замети біля паркану, потім подвір’ям побігли струмки, потім у будинку стало сиро. Кути потемніли від вологи, у підвалі запахло землею сильніше, ніж зазвичай.
— Треба провітрити, — вирішив Назар. — І перевірити, чи не потекло десь.
У підвалі зберігалися дідові запаси: банки з огірками, помідорами, варенням, компотом; ящики з картоплею й морквою; старі інструменти. Стеля була низька, стіни обшиті дошками, підлога втрамбована глиною. Олеся спустилася туди з ліхтариком, щоб узяти банку помідорів до вечері.
Грім пішов за нею.
Це вже було дивно. Зазвичай він не любив підвал: стояв біля сходів, принюхувався й швидко повертався нагору. Але того вечора спустився до кінця, хоч рухався обережно, ніби ступав чужою територією.
— Що з тобою? — спитала Олеся. — Боïшся?
Грім, звісно, не відповів. Він обнюхував стіни, особливо дальній кут. Потім тихо заскиглив.
Слідом з’явився Рудик. Кіт спустився сходами, зупинився, вигнув спину. Шерсть на ньому піднялася, хвіст став пухнастим, очі розширилися.
— Ви обоє сьогодні якісь дивні, — пробурмотіла Олеся.
Грім підійшов до дальньої стіни й уперся передніми лапами в дошки. Одна з них помітно хитнулася.
— Назаре! — покликала Олеся. — Спустись сюди!
Він з’явився з інструментом і ліхтарем.
— Що сталося?
— Дивися. Дошка хитається.
Назар помацав її.
— Цвяхи згнили. Нічого дивного.
Але Грім не відходив. Він дряпав дошку кігтями, намагався просунути ніс у щілину, скиглив дедалі настирливіше. Олеся відчула, як серце починає битися швидше.
— Зніми її.
— Навіщо?
— Просто зніми. Будь ласка.
Назар подивився на неї, потім знизав плечима, підчепив дошку й потягнув. Дерево тріснуло, старий цвях вилетів, дошка впала на підлогу. За нею виявилася вузька порожнина між обшивкою й справжньою стіною, засипана тирсою.
— Ну от, утеплювач, — сказав Назар.
— Посвіти.
Олеся простягнула руку всередину. Пальці занурилися в суху тирсу, потім натрапили на щось тверде. Метал.
Вона завмерла.
— Там щось є.
Назар швидко зняв іще дві дошки. Тирса посипалася на підлогу. Грім сів поруч, дивлячись у отвір так уважно, ніби давно чекав цієї миті. Рудик перестав шипіти й улаштувався на сходинці, не зводячи очей з Олесі.
За обшивкою стояла металева скринька. Невелика, темна, важка. Її явно поставили туди не випадково. Олеся витягла її обома руками й опустила на підлогу. Кришка була зачинена простим замком, але замок не був замкнений.
— Відкривай, — тихо сказав Назар.
Олеся підняла кришку.
Усередині лежав конверт і оксамитова коробочка. На конверті дідовим акуратним почерком було написано: «Моїй улюбленій онучці».
У Олесі затремтіли руки.
— Це від нього.
Вона спершу відкрила коробочку. І в тьмяному світлі підвалу спалахнули камені.
Сережки. Старовинні, важкі, з великими прозорими каменями у світлій оправі. Вони сяяли так чисто, ніби в темному підвалі раптом запалилися дві маленькі зірки.
Назар видихнув.
— Олесю… це ж…
