— Я не знаю, — прошепотіла вона. — Але вони справжні. Дід розумівся на таких речах.
Вона обережно закрила коробочку й узяла листа. Папір трохи пожовк, але почерк був рівний, ясний. Вона читала вголос, хоч голос тремтів.
«Моя дорога Олесенько.
Якщо ти тримаєш цього листа в руках, значить, ти знайшла мій останній подарунок. Я знав, що ти не станеш продавати будинок одразу. Знав, що спробуєш зрозуміти, чому я залишив його саме тобі.
Сережки належали моїй матері. Вона віддала їх мені перед смертю й сказала: “Передай тому, хто любитиме тебе не за вигоду, а просто тому, що ти є”. Я довго дивився на своїх доньок і онуків, чекав, помилявся, сподівався. Але по-справжньому зрозумів тільки одне: така людина в мене є — це ти.
Ти приходила до мене не по гроші. Не по квартиру. Не по речі. Ти приходила, бо сумувала. Приносила пиріжки, сиділа поруч, слухала мої розповіді про годинники, навіть коли могла займатися чим завгодно іншим. За це не можна віддячити нічим. Але можна спробувати захистити тебе.
У найближчому банківському відділенні на твоє ім’я відкрито рахунок. Там лежить один мільйон вісімсот тисяч. Це гроші від продажу рідкісних годинників, які я збирав усе життя. Мої доньки думали, що старий бідний і все витрачає на їжу та ліки. А я відкладав для тебе. Щоразу, коли міг.
Тепер у тебе буде будинок. Будуть кошти, щоб облаштувати життя. Виходь заміж, народжуй дітей, ремонтуй наш будинок, якщо захочеш. Живи так, щоб не соромно було радіти.
І пам’ятай: я любив тебе більше, ніж умів сказати.
P.S. Знайти цю схованку тобі допоможе той, кого ти полюбиш просто так. Без розрахунку. Так само, як ти любила мене».
Олеся не змогла дочитати спокійно. Останні рядки розпливлися перед очима. Лист опустився їй на коліна.
— Один мільйон вісімсот тисяч, — повторив Назар, ніби перевіряв, чи не почувся йому.
— І сережки.
— Твій дід… він усе продумав.
Олеся подивилася на Грома. Вовк сидів поруч, спокійний і поважний, ніби справді знав: він зробив свою справу. Він знайшов дошку. Він привів їх до схованки.
— Це він, — прошепотіла вона.
— Хто?
— Грім. Дід написав: допоможе той, кого я полюблю просто так. Ми знайшли його в лісі, забрали, хоч він був нікому не потрібний. Потім виявилося, що він вовк. Усі казали позбутися. А ми залишили.
Назар повільно кивнув.
— Отже, добре серце й справді привело тебе до подарунка.
— Але як дід міг знати?
— Мабуть, він не знав, що це буде вовк. Може, думав: якщо ти поживеш тут, то обов’язково когось урятуєш. Собаку, кошеня, птаха. Ти така.
Олеся обійняла Грома за шию. Сірий звір лизнув її в руку й тихо заскиглив. Рудик зістрибнув зі сходинки, підійшов до них, потерся об оксамитову коробочку й сів поруч, ніби теж брав участь у родинній таємниці.
Вони ще довго сиділи в підвалі серед тирси, старих дощок і банок із заготовками. Згори в будинок проникав вечірній світ, десь капала тала вода, пахло сирою землею й пилом. Але Олесі здавалося, що дід поруч. Не тілом, ні. Але його турбота раптом стала такою відчутною, ніби він щойно вийшов із кімнати й скоро повернеться.
— Що робитимемо? — спитав Назар.
— Спершу перевіримо рахунок.
— Завтра?
— Завтра.
— А тіткам скажемо?
