Олеся підвела очі. У пам’яті спливли їхні обличчя в кабінеті нотаріуса, глузливі усмішки, слова про халупу, про картоплю й урок життя.
— Ні.
— Зовсім?
— Поки що ні. Нехай думають, що отримали найцінніше.
Назар усміхнувся, але без злості.
— Вони ж шукали скарби в квартирі.
— А дід сховав їх там, куди вони не захотіли навіть приїхати.
Вони піднялися нагору. У будинку було тепло. Піч іще тримала жар, на столі лежав хліб, який Олеся спекла вранці, у вікнах темнів ранній весняний вечір. Вона поклала листа й коробочку на стіл, потім сіла й закрила обличчя руками.
— Я сумую за ним, — сказала вона.
Назар обійняв її за плечі.
— Знаю.
— Таке відчуття, ніби він помер, але все одно продовжує піклуватися. Через будинок. Через цього листа. Навіть через Грома.
— Може, так любов і працює, — тихо сказав Назар. — Залишається у вчинках.
Наступного ранку Олеся прокинулася з відчуттям, що все наснилося. Але на тумбочці лежала оксамитова коробочка, поруч — лист. Реальність була надто неймовірною, щоб одразу її прийняти.
Назара в будинку не було. На столі він залишив записку: «Поїхав до банку. Перевірю все. Не хвилюйся. Люблю».
Олеся всміхнулася крізь сльози. Він не зміг чекати.
Грім лежав біля печі й стежив за нею жовтими очима. Рудик спав, згорнувшись у нього під боком.
— Ти розумієш, що зробив? — спитала Олеся у вовка, сідаючи поруч. — Ти знайшов дідусів подарунок.
Грім підвів голову.
— Він залишив мені цей будинок не тому, що більше нічого було дати. Він знав, що тітки його не оцінять. Знав, що сюди приїду тільки я. Не за вигодою, а тому що повірю йому.
Вона погладила його по густій шерсті. Думки складалися в ясний ланцюжок. Дід, який усе життя лагодив найтонші механізми, наприкінці зібрав останній — із людей, будинку, пам’яті й доброти. Він не міг знати всіх подробиць, але знав онучку. Знав, що вона не покине слабкого. Знав, що той, кого вона прийме без розрахунку, приведе її туди, куди жадібні люди ніколи не доберуться.
За годину вона зателефонувала тітці Ганні. Не тому, що хотіла розповісти. Просто раптом захотілося почути, як там, у їхньому світі, все складається.
— Так? — роздратовано відповіла тітка. — Олеся? Що тобі?
