— Нічого особливого. Хотіла дізнатися, ви квартиру вже продали?
— Поки що ні. Покупці нахабні, ціну збивають. Ми хочемо одне, вони дають менше. Але нічого, зачекаємо.
— А машину?
— Машину продали. Теж майже за безцінь, але навіщо вона нам? Старий мотлох.
— А дідусеві речі?
— Розібрали. Одяг віддали, книжки викинули. Годинники ці його досі заважають. Кому потрібне старе залізяччя?
Олеся заплющила очі. Старе залізяччя. Ті самі годинники, які дід збирав усе життя. Ті, що стали її майбутнім.
— Зрозуміло.
— А ти чого питаєш? Передумала щодо свого будиночка? — у голосі Ганни з’явилася насмішка. — Може, хочеш помінятися? Нам твоя халупа, тобі якась дрібниця з продажу квартири?
— Ні, тітко Ганно. Будинок мені подобається.
— Ну дивися сама. У лісі жити — це не в місті чай пити.
— Я знаю.
Вона вимкнулася й довго дивилася на телефон.
Ганна навіть не зрозуміла. Ніхто з них не зрозумів. Вони шукали гроші в шафах, перевертали шухляди, зривали з полиць книжки, бо були певні: цінність має лежати на видноті, щоб її можна було схопити. А дід сховав головне в будинку, який вони зневажали, за стіною підвалу, серед тирси й банок із соліннями. Там, куди могла дістатися тільки та, що прийшла не по здобич, а по життя.
Коли Назар повернувся, обличчя в нього світилося так, що Олеся зрозуміла все ще до слів.
— Правда, — сказав він із порога. — Рахунок є. Сума така, як у листі. Все оформлено на тебе.
Він підхопив її на руки й закружляв посеред кухні. Рудик обурено зіскочив зі стільця, Грім підвівся й завиляв хвостом — не по-собачому, стримано, але радісно.
— Ми впораємося, — говорив Назар. — Чуєш? Ремонт доробимо. Весілля влаштуємо. До моря поїдемо. Машину купимо. Ти більше не рахуватимеш кожну дрібницю.
Олеся сміялася й плакала водночас.
— Дідусь дотримав слова.
— Так. І ще як…
