— Той, що я колись будував за містом. У невеликому селищі біля лісу. Ми з твоєю бабусею мріяли там жити, коли постаріємо. Хотіли сад, курей, тишу. Вона померла надто рано, а я так і не зміг туди переїхати. Будинок стояв порожній, але я за ним наглядав, наскільки міг.
Олеся пам’ятала невиразні розповіді про це місце. Старий будинок, куди дід іноді їздив улітку, щоб перевірити дах, викосити траву, забрати банки з погреба. Тітки називали його халупою й сміялися, що від нього самі клопоти.
— Дідусю, але ж він майже нічого не вартий.
— В очах твоїх тіток — так, — сказав він і подивився на неї дуже уважно. — Вони сміятимуться. Скажуть, що я образив улюблену онучку. Може, навіть пожаліють тебе вголос, щоб болючіше вколоти.
— А насправді?
Він не відповів одразу. На кухні цокав настінний годинник. Від цього звуку стало особливо тихо.
— Насправді я хочу, щоб ти пообіцяла мені одну річ, — нарешті сказав дід. — Не продавай цей будинок одразу. Поживи там. Хоч якийсь час.
— Але чому?
— Бо так треба.
— Це не відповідь.
— Іншої поки що не буде.
Олеся дивилася на нього й розуміла: він уже все вирішив. За цим спокоєм стояло щось велике, і вона не могла пробитися до нього запитаннями.
— Ти мені віриш? — спитав він.
— Звісно.
— Тоді запам’ятай: що б не говорили мої доньки, що б не було написано в паперах, я зробив усе, щоб ти не залишилася без опори. Усе, що міг.
Олеся відчула холодок між лопатками.
— Ти говориш так, ніби прощаєшся.
Він накрив її долоню своєю.
— Я говорю так, бо час не питає, чи ми готові. Він просто йде.
— Дідусю…
— Не плач завчасно. І нікому не розповідай про нашу розмову. Коли настане час, просто прийми мою волю й не відмовляйся від будинку.
Він підвівся, підійшов до неї й поцілував у чоло. Від цього простого жесту Олеся ледь не розплакалася.
— А тепер іди. У тебе робота.
— Я можу залишитися…
