— Олесенько, послухай, — м’яко, але твердо повторив він. — Я все оформив два місяці тому. І хочу, щоб ти заздалегідь знала головне. Не все, але головне.
Вона різко похитала головою.
— Мені не потрібна жодна спадщина. Мені потрібен ти. Тільки ти.
На його обличчі з’явилася втомлена усмішка. У ній було стільки любові, що в Олесі защипало очі.
— Я знаю. Тому й говорю з тобою, а не з ними.
Він підвівся, підійшов до старої шафи, дістав із нижнього відділення тонку теку. Повернувшись, поклав її на стіл, але відкривати не поспішав.
— Мої доньки вважають, що я вже нічого не тямлю, — промовив він після паузи. — Думають, старий осліп, оглух і не помічає, як вони ходять довкола мене колами. Ганна нещодавно пропонувала допомогти з документами. Мирослава цікавилася, де в мене що зберігається. Лідія раптом вирішила, що їй треба частіше бувати в мене вдома, допомагати по господарству.
Олеся стиснула губи.
— Їм не ти потрібен.
— Знаю.
— Тоді навіщо ти терпиш?
— Бо вони мої діти, — тихо відповів дід. — І тому що частина їхньої жадібності — моя провина. Я надто довго думав, що любов — це давати все, що просять. Не навчив їх цінувати те, що дістається працею.
Він відкрив теку. Аркуші всередині були складені рівно, ніби кожен папір теж був частиною механізму.
— Квартиру я поділив між доньками порівну. Старий автомобіль теж. Нехай забирають. Вони цього чекають.
Олеся насупилася. Усередині кольнуло не через квартиру — вона справді не думала про неї. Їй стало боляче від того, як спокійно дід вимовив: «вони цього чекають».
— А мені?
— Тобі дістанеться будинок.
— Який будинок?
