До дідового будинку вона підійшла близько восьмої. Піднялася знайомими сходами, але подзвонити не встигла. Двері відчинилися самі.
Степан Лук’янович стояв на порозі в старому домашньому халаті. Волосся було скуйовджене, обличчя змарніло, під очима темніли кола. Але погляд залишався ясним, чіпким, уважним.
— Заходь, онучко.
Вона ввійшла, і звичний запах годинників та мастила зустрів її так само, як завжди. Тільки цього разу робочий стіл, зазвичай акуратно освітлений лампою, мав занедбаний вигляд: інструменти лежали не на місцях, шестерні були розсипані по зеленій серветці, поруч стояла недопита чашка чаю.
Дід пройшов на кухню. Олеся пішла за ним, відчуваючи, як тривога піднімається дедалі вище.
— Чаю? — спитав він.
— Дідусю, не треба робити вигляд, що все як завжди. Ти подзвонив у таку рань і попросив мовчати. Скажи мені прямо: що сталося?
Він сів навпроти. Поклав руки на стіл. Пальці в нього трохи тремтіли, і це налякало Олесю найдужче. Ці руки, здавалося, не тремтіли ніколи. Вони могли втримати найдрібніший гвинтик, випрямити погнуту вісь, зібрати механізм, який здавався безнадійним.
— Я хочу поговорити про заповіт, — сказав він.
Слово прозвучало глухо, ніби хтось поклав на стіл важкий камінь.
— Ні, — одразу видихнула Олеся. — Не треба. Ти здоровий. Ти ще довго житимеш.
— Послухай мене.
— Діду…
