— Ти вже велика, — сказала мати перед від’їздом. — Вчися сама вибудовувати життя.
Олесі тоді було сімнадцять. Вона справді була вже не маленькою, але від цих слів їй стало так самотньо, ніби її просто поставили посеред дороги й веліли йти, не пояснивши куди.
Найгіршими були мамині сестри: Ганна, Мирослава й Лідія. Три тітки, три вічні суперниці, три жінки, які могли посваритися через будь-яку дрібницю, якщо в тій дрібниці вбачалася вигода. Вони все життя мірялися чоловіками, квартирами, шубами, зв’язками, чужою увагою й розміром чужої заздрості. І всі троє не терпіли Олесю.
Не відкрито, звісно. При людях вони називали її «наша дівчинка», могли погладити по плечу, спитати про навчання. Але варто було дідові всміхнутися онучці тепліше, ніж їхнім дітям, варто було відкласти для неї найкращий шматок пирога чи згадати, що вона любить чай без цукру, як обличчя тіток кам’яніли.
— Знову вона в нього улюблена, — шипіла тітка Мирослава, думаючи, що Олеся не чує. — Наче інших онуків немає.
— Вона підлещується, от і все, — відповідала тітка Ганна. — Приходить із пиріжками, сидить, оченятами кліпає.
Олеся ніколи не сперечалася. Що можна було пояснювати людям, для яких любити стару людину просто так здавалося хитрою стратегією?
Тітки чекали на спадщину. Цього вони теж не вимовляли вголос, але Олеся бачила. Бачила їхні погляди, коли дід починав кашляти. Бачила, як вони оцінюють меблі, посуд, старовинні годинники на стінах. Як ненароком питають, чи не важко йому самому, чи не час переписати якісь документи, чи не треба «допомогти розібратися» з банківськими справами. Їхня турбота завжди мала гострі краї.
І тепер дід зателефонував їй до світанку, попросив приїхати й нікому не казати.
Олеся швидко вдяглася, нашвидкуруч витерла стіл, схопила сумку й вийшла з квартири. У дорозі вона майже не дивилася у вікно. Автобус хитало, люди позіхали, хтось гортав новини в телефоні, хтось дрімав, притулившись скронею до скла. А Олеся все поверталася думками до дідового голосу. У ньому було щось прощальне. Не слабкість — ні. Радше рішучість людини, яка давно ухвалила рішення й тепер мусить передати його іншому…
