Життя без прикрасЗасміялися всі троє — нервовим, злим сміхом.
Я слухала біля вікна літньої кухні. Після дороги Барсик дрімав біля моїх капців. Переді мною на столі лежала пластикова папка з дарчою та витягом, а поруч — товстий нерозпечатаний конверт: «Відкрити при всіх».
— Отже, субота, — сказав Василь Іванович, видихаючи дим у кватирку. — Сашко звелів при всіх, Оксано. При всіх і вийде.
У п’ятницю вранці я пішла по хліб для Василя Івановича. Біля каси Андрій із двома приятелями купував пиво, чипси й сигарети. Побачив мене й розплився в усмішці.
— Пацани, спадкоємиця завітала! — загорлав він на весь магазин. — Мільйонерка! Їй дід сліпого собаку відписав. Як там твоє багатство, Оксано? Гавкає? Досі під себе ходить?
Його приятелі заіржали. За прилавком тітка Валя стиснула губи.
— Чуєш, доглядальнице, — Андрій підійшов упритул і заговорив тихіше, дихнувши пивом. — Якщо мати заявить про дідові гроші, я скажу, що ти поцупила. Второпала? Сиди у свого Василя, не висовуйся. А то разом із собачкою сядеш.
Ні слова не відповівши, я заплатила за хліб і вийшла. Біля поручнів коло ґанку магазину на мене чекав прив’язаний Барсик.
Андрій з’явився слідом з усмішкою — і зупинився перед утробним низьким гарчанням. Пес повільно встав, повернув до нього біле незряче око. Брат відступив і ледь утримав пакет із пивом.
— Навіжена псина, — пробурмотів він. — Уся в хазяйку.
«Той, кого він не любить, людина гнила. Він жодного разу не помилився».
Тетяні Павлівні я зателефонувала вдень. Розповіла, що знайшла в нашийнику, які папери врятувала, що написано у витягу. Вона довго мовчала.
— Оксано Василівно, зізнаюся, я підозрювала. Під час складання заповіту дідусь запитав мене: що станеться, якщо він заповість будинок, який йому не належить? Я пояснила: таке розпорядження залишиться невиконаним. Він засміявся. «От і добре, Тетяно Павлівно. Обов’язково прочитайте при всіх уголос, подивіться, хто як зрадіє». — Вона помовчала. — Учора отримала відповідь на запит до реєстру: за спадкодавцем будинок не зареєстрований. У понеділок збиралася повідомити спадкоємців.
— А вони вже на суботу продаж призначили. У вагітної дівчини завдаток узяли.
У слухавці запала тиша.
— На котру годину? — запитала Тетяна Павлівна.
— На одинадцяту.
— Я буду.
Наступним я зателефонувала нашому дільничному, капітанові Ткачу. Він знав діда тридцять років; колись дід пошив йому кобуру. Ткач вислухав мене, переглянув надіслані копії.
— Приїду. Якщо завдаток отримали обманом, за це окремо доведеться відповідати. Розберемося.
Увечері ми з Барсиком дійшли до кладовища. Земля на могилі осіла. Замість обіцяного тіткою Наталією хреста й досі стояв тимчасовий дерев’яний, із табличкою. Діставши улюблену дідову склянку, я наповнила її гарячим чаєм із термоса, додала три ложки цукру. Склянку поставила на горбочок. Він такий любив.
Барсик улігся поруч, зітхнув, опустивши морду на могилу.
— Діду, пробач… Завтра все буде, а я не знаю, чи вистачить мені сил. Усе життя мовчала. Кричати не вмію. Так, як вони, не вмію.
Сухе листя шаруділо від вітру, далеко гавкав собака. Барсик підняв морду. Дивився на мене спокійно, без страху.
— Гаразд, — сказала я йому. — Ти зі мною. Разом упораємося.
Посидівши ще, я підвелася й, ідучи, озирнулася. Над чаєм, мені здалося, тягнувся тоненький струмінь пари — наче дідове дихання морозного ранку, коли він виходив годувати Барсика.
У суботу машини почали під’їжджати до будинку о 10:50. Біла Toyota рієлтора, сріблястий седан подружжя. З вагітною дівчиною та її чоловіком приїхав юрист із портфелем. Андрій був на своєму чорному BMW, усе в тих самих темних окулярах.
Дядько Сергійко чекав біля воріт: піджак, начищені черевики, папка під пахвою. Поруч сяяла тітка Наталія в норковій шубі, купленій минулого тижня в рахунок майбутньої спадщини. З-за парканів уже визирали Зойка із сусідньої ділянки, тітка Валя з магазину, бабусі з лавочки.
Я застебнула куртку, забрала папку й товстий конверт. Пристебнула повідець до Барсикового нашийника — дідів шов на ньому я перед тим акуратно відновила, скориставшись тією самою ниткою.
— Ну, Оксано, з Богом, — сказав Василь Іванович, надягаючи парадний піджак з орденською планкою.
Ми вийшли з хвіртки.
— З’явилася! — першою побачила нас тітка Наталія й розтягнула слова на всю вулицю. — Нахлібниця завітала! Тобі чого? Хочеш подивитися, як будинок продають? Подивися, подивися, поплач на прощання!
— Оксано, без цирку, — скривився дядько Сергійко. — Тут серйозні люди. Іди назад до Василя.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.