Життя без прикрасСтарший звірився з паспортом, оглянув пса й тітку Наталію, що причаїлася по інший бік штахетника. Заговорив він так, щоб і їй дісталося кожне слово:
— Собака зі щепленнями, чип є. Перебуває зі своєю господинею на своїй території. Виклик неправдивий. За такі виклики, між іншим, штрафують.
Тітка зникла за парканом. Василь Іванович так розреготався на ґанку, що загубив кепку.
На дванадцятий день із білої Toyota біля дідових воріт вийшли жінка з папкою, у діловому пальті, і двоє молодих людей років тридцяти. Рієлторка. Покупці. Під одягом дівчини округлявся вагітний живіт.
Дядько Сергійко повів їх ділянкою й заливався соловейком:
— Міцний будинок, батько на віки будував. Газ проведено, лазня є, землі п’ятнадцять соток. Газон зробимо. Спадщину зараз оформлюю, через місяць отримаю свідоцтво. Сьогодні дасте завдаток п’ятсот тисяч — і за вами будинок. Іншому вже не продам.
Дівчина погладжувала живіт, дивлячись на будинок закоханими очима. Чоловік вийняв із куртки конверт. Крізь вікно я бачила, як передавали гроші, як дядько слинив палець, перераховуючи пачку, і як потиснули руки після розрахунку.
Мені хотілося вискочити до них із криком: не віддавайте, будинок не його. Василь Іванович стиснув моє плече.
— Стривай. Сашко звелів дати їм до кінця себе показати.
Чи правильним було моє тодішнє рішення — і зараз не можу сказати.
Василь Іванович завів свій старий позашляховик.
— Поїхали. Тепер пора. Сашко хотів, щоб ти сама подивилася, куди поділися гроші.
Майже годину ми тряслися розбитою ґрунтівкою за містом, минали поля й переліски. Барсик із заднього сидіння дивився назовні. Раптом заскавулів, занепокоївся, почав тикатися носом у скло.
— Місце впізнав, — усміхнувся Василь Іванович. — Вони із Сашком сюди приїжджали.
За поворотом потяглися довгі ряди вольєрів під новим металопрофілем. Свіжий паркан, новий будиночок для працівників. На воротах — табличка: «Притулок для бездомних тварин «Тепла лапа»».
Нас зустрічала господиня, Віра, жінка років п’ятдесяти в тілогрійці й гумових чоботях. Біля кожного чобота крутився собака. Побачивши Барсика, вона сплеснула руками:
— Барсику! Барсику!
Вона присіла. Пес тицьнувся мордою їй у плече й заметляв хвостом так, що все старе тіло заходило ходором.
— А Олександр Григорович? Він же приїхати обіцяв.
— Три тижні тому помер, — відповів Василь Іванович.
Віра повільно підвелася. Помовчавши, глянула на мене.
— Ви Оксанка. Його онука, — промовила вона впевнено, не питаючи.
— Ви звідки знаєте?
— Розповідав він. Минулої осені приїздив із Василем і Барсиком, із ціпком ледве ходив. Побачив наших собак: зимували в старих щитових вольєрах, протяги, половина хворіла. А у квітні отримали ми від Олександра Григоровича Коваля три мільйони чотириста тисяч. На теплі вольєри. Написав, щоб більше жоден собака не мерз.
Три мільйони чотириста тисяч. Усе, що дід накопичив майже за пів століття лимарської роботи. Усі його заощадження.
— Ще дещо казав… — Віра провела по щоці тильним боком долоні. — «З’явиться тут колись моя онука разом із Барсиком — знатиму, що все правильно. Отже, я не помилився». Тоді я не зрозуміла, про що він.
Вона повела нас уздовж вольєрів. Усередині було тепло, працював підігрів, на підлозі лежали дерев’яні настили. За огорожами — старі, покалічені собаки, з одним оком, із трьома лапами. Ті, по кого ніхто не прийде.
На крайньому вольєрі я прочитала маленьку латунну табличку: «Збудовано коштом Олександра Григоровича Коваля. Для тих, від кого відмовилися».
Для тих, від кого відмовилися. Я трималася за Барсиків нашийник і не могла вимовити ні слова.
— І ще я пам’ятаю його слова, — тихо повела далі Віра. — «Усі вважають мою тиху Оксану ганчіркою. А насправді вона кремінь. Тільки б зрозуміла: вона має право за себе постояти». Мені це закарбувалося в пам’яті, бо він повторив двічі.
Надвечір ми повернулися, а в діда на подвір’ї вирувала буря. Рідня побувала в нотаріуса. Ворота залишили навстіж, машини покидали криво. Крики стояли такі, що Василь Іванович вимкнув телевізор і відчинив кватирку.
— Дванадцять! — верещала тітка Наталія. — Усього дванадцять і сімдесят копійок на рахунку! Сергійку, де гроші? Де дідові заощадження? Він же сам казав, на книжці тримає!
— Звідки мені знати! — горлав дядько Сергійко. — Нотаріус сказала, навесні все зняв!
— Куди, на що він їх зняв? Він із крісла не підводився! Це нахлібниця поцупила! Із ним усюди їздила, вона й украла! Заяву в поліцію віднесу, доб’юся, щоб її посадили!
— Мам… — Андрій говорив тонким голосом, мало не плачучи. — Мені тепер що робити? На кредитну машину я наважився, розраховуючи на ці гроші. Через три тижні перший платіж, сто двадцять тисяч щомісяця. Мам!
— Звідки мені знати, що тобі робити? До купівлі думати треба було!
— Сама ж радила: бери, спадщину отримаєш!
— Замовкли всі! — гаркнув дядько Сергійко. — Чорт із тими грішми, будинок залишився. За десять мільйонів продаємо. Угода в суботу, решту привезуть, юриста свого теж. Підпишемо, поділимо. Наталії три, Андрієві на кредит.
— Решта мені? Переживемо.
— А якщо вона й із будинком… — почала тітка Наталія.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.