Таємне життя у спальні: що виявила дружина на відео, коли вирішила перевірити, як чоловік справляється без неї

Він відвернувся до екрана, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. А я стояла ніби громом вражена. Мені не могло здатися. Я чітко бачила темний прямокутник на світлому паркеті. І я точно знала, що згребти його з ковдри він не міг, бо телефон лежав за півтора метра від нього.

Я мовчки зібрала посуд і вийшла з кімнати. На кухні я притулилася чолом до холодного скла. Здалося? Чи я справді божеволію від утоми й безвиході? Але десь у глибині душі, під товстим шаром жалю та обов'язку, ворухнулося холодне, неприємне почуття. Перше крихітне насіння сумніву впало в мою душу.

Наступного дня зателефонувала Оля, моя єдина подруга, яка не зникла з горизонту після Діминої аварії. Всі інші якось непомітно випарувалися, не витримавши атмосфери нашого будинку, просоченої запахом ліків і відчаю.

— Привіт, Аню, як ви там?

— Привіт, як завжди, — я опустилася на стілець у коридорі, щоб Діма не чув. — Сьогодні трохи краще, тиск у нормі, поїв навіть з апетитом.

— Я не про нього, я про тебе, — її голос у слухавці був твердим. — Ти як? Судячи з твого тону, знову на останньому подиху.

Я зітхнула, брехати Олі не було сенсу.

— Втомилася, Олю, просто смертельно втомилася. Іноді здається, що це ніколи не скінчиться. Вчора взагалі дивна історія була.

І я розповіла їй про телефон, про те, як він лежав на підлозі, а за хвилину опинився на тумбочці, про роздратовану реакцію Діми та його звинувачення в моїй втомі. Я очікувала, що Оля, як завжди, почне мене заспокоювати, казати, що я просто себе накручую. Але вона мовчала кілька секунд, а потім сказала те, чого я зовсім не чекала.

— Аню, послухай мене уважно. Я його, звісно, ні в чому не звинувачую, але два роки… А ти впевнена, що все саме так, як він каже?

Я сторопіла.

— Тобто?

— У прямому. Ти себе в могилу заганяєш, ти схожа на тінь, а йому не стає краще, зовсім, ні на міліметр. Може, лікарі щось казали? Є хоч якась надія?

— Лікарі кажуть, що випадок важкий, пошкодження спинного мозку, шанси мінімальні, ти ж знаєш.

— Знаю, — відрізала Оля. — А ще я знаю, що ти віриш кожному його слову. А якщо він просто звик? Звик, що ти навколо нього стрибаєш, що все твоє життя крутиться навколо його ліжка? Може, він тобою просто маніпулює, га?

Її слова боляче різонули.

— Олю, ти що таке кажеш? Він інвалід, він безпорадний. Як ти можеш таке припускати?