Увечері Дмитро приїхав до Ольги без охорони. Старий під’їзд пахнув вогкістю, капустою й воском від свічок. Він довго стояв перед дверима, перш ніж постукати.
Ольга відчинила й не здивувалася.
— Якщо знову про поліцію, я завтра сама прийду.
— Я прийшов просити пробачення. І просити допомоги.
Вона всміхнулася втомлено.
— У багатих дивні слова. Думаєте, «вибачте» можна покласти зверху, як чисту скатертину?
— Ні, — сказав Дмитро. — Уже не думаю.
Він розповів про лікарню й другий вкладиш. Ольга мовчки винесла Іванів пакет, показала вкладиш із тим самим номером і фотографію складу. Потім увімкнула голосове. Дмитро слухав голос людини, яку майже визнав злодієм: «Олю, я не можу додзвонитися до Діми. Сергій забрав частину коробок до обліку. Якщо скажуть, що я підписав, не вір. Я розберуся і повернуся».
Повідомлення обірвалося на вдиху.
Дмитро сів на табурет. У цій маленькій кухні, де чашки були всі різні, йому стало соромно за величезний дім із камерами, які не захистили нікого. Він уже з’ясував: дитячу не знімали, а потрібні години в холі зникли після «збою живлення». Доступ до архіву мав Сергій і найнятий ним охоронець.
Він згадав, як брат поклав перед ним документи щодо Івана й сказав: «Війна робить людей слабкими. Не кожен витримує». Дмитро тоді повірив не фактам, а втомі.
— Я підніму звіти фонду.
— Він їх підчистив.
— Значить, шукатимемо те, чого не встиг.
Ольга подивилася просто в очі.
— Мені не потрібні ваші гроші. Мені потрібне ім’я Івана. Щоб його перестали шепотіти у дворі як ім’я злодія.
— Я розумію.
— Поки що ні, — тихо сказала вона. — Але, може, зрозумієте.
Дмитро не сперечався. Ідучи, він помітив на полиці грубу дерев’яну машинку. Іван вирізав її для дитини, якої в них з Ольгою так і не сталося. Дмитро зрозумів: довіру не полагодиш зв’язками, чеками чи наказами. Тільки правдою, якщо вона ще встигне вибратися з-під уламків…
