Пізно ввечері Ганна постукала до Ольги й простягнула свій телефон.
— Дзвонять із реабілітаційного центру. Терміново.
Чоловічий голос представився Віктором, волонтером.
— Ми отримали запит Дмитра Савчука щодо партії А-17 і щодо зниклого водія. У нас є пацієнт без документів. Його перевели до нас з іншого госпіталю як невідомого, у картці стояв лише тимчасовий номер. Важкий, довго майже не говорив. Сьогодні почув прізвище Мельник і почав повторювати: «Оля». Ви дружина Івана?
Ольга сіла просто на стілець.
— Він живий?
— Схоже, що так. Але стан складний: пам’ять уривчаста, слух пошкоджений, мовлення повертається важко. Не чекайте, що він одразу все розповість.
Вона не чекала. Вона вже місяцями чекала тільки, щоб їй перестали казати «тіло не знайдено» таким тоном, ніби це майже «помер».
Дмитро приїхав сам. Марія хотіла їхати, але Андрій утомився від звуків і плакав, і лікарка порадила залишити його вдома. Марія передала Ользі термос.
— Там чай. І… пробачте мені теж.
Ольга кивнула. Слова були маленькими, але тепер за ними йшла дія.
У реабілітаційному центрі пахло хлоркою й вологим одягом. У коридорах на розкладачках спали родичі поранених. Віктор зустрів їх біля поста й попередив:
— Не тисніть. Він плутається в часі.
На ліжку біля вікна лежав худий чоловік із коротко підстриженим волоссям і старим шрамом на шиї. Ліва сторона обличчя була нерухома. Ольга зупинилася, бо серце впізнало його раніше за очі.
— Іване.
Він повільно повернув голову. Погляд ковзнув повз Дмитра, зачепився за Ольгу й раптом став болісно живим.
— О…лю, — видихнув він.
Вона опустилася навколішки й узяла його руку з обручкою. Не ридала, не трусила його запитаннями, тільки притисла долоню до щоки.
— Потім, Ваню. Усе потім. Ти живий.
Він зрозумів по губах і заплакав одним оком. Дмитро відвернувся до вікна. У цю мить Ольга зрозуміла: Іван не став зрадником, не втік і не зник у чужій брехні остаточно…
