Іван не міг одразу дати свідчення. Лікар попередив: пам’ять повертається уривками, а тиск може зашкодити. Але деякі слова він повторював уперто: «склад», «Сергій», «коробки», «не підписував».
За два дні Віктор приніс пакет із його речами. Документи зникли, телефон був розбитий, але в підкладці куртки знайшли флешку. Іван іноді копіював фото накладних, бо не довіряв чужим обіцянкам. На флешці були знімки ящиків А-17 і коротке відео: тремтячий кадр із-за стелажа, металевий брязкіт, голос Сергія: «Ці коробки в загальний облік не йдуть. Водій підпише те, що треба».
Одного відео було б замало. Але разом із медичним висновком, знімками зі складу, які Ольга зберегла на своєму телефоні, файлами з Іванової флешки, свідченнями Івана й фінансовими порожнечами воно стало ланцюгом.
Марія згадала прізвище Олени Литвин за старою квитанцією з клініки. Микола допоміг знайти її через офіційний запит і старі контакти. Олена жила в найманій кімнаті, бо її дім став непридатним. Спершу вона не відчиняла. Потім побачила Марію з Андрієм і розплакалася.
— Сергій сказав, що дитина болісно реагує на шум, що лікар призначив м’які вкладиші на кілька днів. Романюк підтвердив. Потім скринінг був поганий, і мені веліли мовчати. Я боялася втратити роботу, боялася за сина, якому фонд допомагав. Я не хотіла зла, але мовчала.
Марія слухала з крижаним обличчям. Андрій морщився від чужих ридань і ховався в її пальті.
— Ви підете до слідчого, — сказала Марія.
— Піду.
Розмова з Сергієм відбулася в офісі фонду. За столом сиділи юрист, слідчий, представник служби у справах дітей і Наталя Гончар. Марія стояла біля вікна з Андрієм. Ольга прийшла після процедури в Івана й сіла біля дверей.
Сергієві показали фото, відео, висновки, свідчення Олени. Він мовчав, тільки жилка сіпалася на скроні.
— Ти розумієш, що зробив із моїм сином? — спитав Дмитро.
Сергій раптом коротко розсміявся.
— А ти розумів, що робив із компанією? Роздавав машини, склади, гроші. Усі навколо тебе ставали святими, а я рахував борги. Дитина мала зупинити тебе. Ти б поїхав лікувати його, передав управління мені, підписав би все.
— Ти позбавив немовля слуху.
— Тимчасово! Це були вкладиші, а не ніж!
— А багатоніжка?
— Випадковість! Вологий плед, підвал, війна, що завгодно. Хочете повісити на мене кожну гидоту?
— Багатоніжка — випадковість, — сказав Дмитро. — А от вкладиш А-17 у вусі мого сина — ні.
Марія закрила Андрієві вуха долонями, хоч тепер знала ціну тиші. Ольга підвелася.
— А мого чоловіка ти теж тимчасово зробив злодієм?
Сергій повернувся до неї й уперше не знайшов готової фрази. Слідчий попросив його сісти й почав читати сухі формулювання. Ніхто не кричав, ніхто не бив кулаком по столу. Просто людина, звикла керувати чужими страхами, опинилася перед фактами, які не боялися його грошей. Сергій уперше подивився на Андрія й не знайшов, куди сховати очі…
