Життя без прикрасУ мені наче загартувалося щось раніше податливе. Ще недавно я сумнівалася: чи не надто жорстоко чиню, чи не слід було спочатку поговорити? Тепер сумніви випарувалися. Паразита розмовами не виведеш.
Поглянувши на годинник, я подумала, що автобус «Другого шансу», напевно, уже виїхав із гаража. Час спливав.
— Хотіла гарного життя, Раїсо? — прошепотіла я, звертаючись до екрана. — Хотіла сховати злидні? Сьогодні ввечері про них дізнаються всі. І глядачів на власну страту ти, за іронією, запросила сама.
Я закрила ноутбук. Розв’язку цієї п’єси не можна було пропустити: я хотіла бути присутньою, побачити обличчя без масок. У гардеробній треба було вибрати строге чорне вбрання — жалобу за їхніми ілюзіями.
Машину я залишила в тіні високої туї, приблизно за п’ятдесят метрів від воріт. Заглушила двигун, опустила скло. До салону ввійшло морозне повітря, а переді мною як на долоні стояв скляний куб.
Мої налаштування перетворили його на дивне, майже нереальне видовище. Мертвотно-бліде хірургічне сяйво прорізало затишні сутінки селища; за панорамними вікнами гості скидалися на замерзлих манекенів, виставлених у вітрині дорогого бутика. Шалі й піджаки супутників прикривали жіночі вечірні сукні. Чоловіки переступали з ноги на ногу, вдаючи, ніби плюс п’ятнадцять у вітальні — наймодніша європейська свіжість.
Серед них металася Раїса — мов поранена пташка. Важкий оксамит кольору перестиглої вишні, поверх нього хутряне манто, якого вона не знімала. Вона пхала шампанське в руки тремтячим гостям, закидала голову, голосно сміючись, щось жваво розповідала, намагаючись відвернути їхню увагу від пари, що виривалася з рота.
Театр абсурду влаштував бенкет під час льодовикового періоду.
Ледь чутну з вулиці музику перекрив надсадний гуркіт мотора. Селище звикло до м’якого рокоту «Мерседесів» і «Бентлі»; зараз же кашляв старий, зношений дизель. Зі скрипом гальм біля воріт зупинився білий автобус з іржавими патьоками. На боці через трафарет фарбою вивели дві руки, що рвуть ланцюги, і великий напис: «ФОНД „ДРУГИЙ ШАНС“».
Він перегородив в’їзд, заблокувавши полірований позашляховик якогось чиновника. Із шипінням розчинилися двері. У будинку стихла музика, і гості, наче зрадівши нагоді вибратися з холодильника, рушили до вікон і на веранду.
Степан вийшов першим: звична шкіряна куртка, тека під пахвою, спокій скелі. Слідом застукали по асфальту черевики підопічних. Їх було дванадцятеро.
Для тутешніх фуршетів компанія була незвичною. Кремезні, голомозі чоловіки в робочих комбінезонах, забруднених фарбою й вапном; на обличчях життя залишило глибокі шрами. На багатьох передпліччях синіли бані, персні, готичні літери татуювань. Вивантажувалися вони спокійно й діловито.
Один дістав алюмінієву драбину, двоє несли важкі ящики з інструментами. Четвертий, велетенський, із перебитим носом, без зусиль закинув на плече кувалду. Приголомшені люди в смокінгах їх не цікавили. Чоловіки розглядали будинок — робочий об’єкт.
Із розчиненої хвіртки вискочив Андрій. На ньому була сама сорочка, без піджака; його трусило, чи то від холоду, чи то від жаху — я не могла зрозуміти.
— Гей, ви хто такі? — голос сина злетів до фальцету. Він підбіг до Степана, намагаючись перегородити йому дорогу. — Тут не можна ставити автобус! У нас закритий захід. Приберіть його, гості не виїдуть!
На ґанку вже застигла Раїса, вчепившись у поручні. Навіть за мертвого освітлення її обличчя здавалося білішим за крейду. Чуття аферистки підказало їй: приїхали не просто робітники.
Степан зупинився й оглянув Андрія. Злості в погляді не було, співчуття теж — лише втомлена рішучість.
— Ми сюди не паркуватися приїхали, Андрію, — сказав він так голосно, щоб почули всі; бас перекрив шепіт гостей над галявиною.
— Як це — не паркуватися? Тут приватна власність! Я охорону селища викличу! — заверещав син.
Степан неквапно розкрив теку. Ранковий документ із печаткою він розгорнув перед Андрієм, немов виставив щит.
— В охороні немає потреби, з документами в нас усе гаразд. — Він ступив уперед, і синові довелося відступити. — Сьогодні ваша мати передала будинок фонду допомоги колишнім ув’язненим. Тепер він належить фонду.
Гості зітхнули разом. Чийсь келих упав, і скло дзенькнуло, мов постріл.
— Що?.. Мама віддала будинок? Кому? — Андрій нерухомо дивився на аркуш, наче не розумів написаного.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.